Одного разу я приїхала до мами й вона розповіла мені, як вони з татом перехитрили дуже недолугих телефонних аферистів.
Почалося з того, що зранку до неї зателефонували.
— Добрий день. Це Оксана Іванівна?
— Так, а ви хто?
— Ваш онук їхав на великій швидкості й стукнув мою машину. Якщо не хочете, щоб він сів за ґрати, вам треба внести викуп за свого онука у сумі 100 тисяч гривень. Це покриє мої витрати на ремонт.
Тут мама не розгубилася й стала підігрувати. А перед цим увімкнула гучність й наказала татові ввімкнути диктофон, щоб записати цю розмову. Вона у мене жіночка кмітлива і з гумором.
— О ні! А як мій онук? З ним все гаразд?
— Так, він живий і неушкоджений. Щоправда, поки ви не заплатите гроші, він буде знаходитися у відділку поліції. Бо він хотів втекти з місця пригоди й не хотів мирно все вирішити.
— От негідник, а я казала йому, щоб був обережний на дорозі! А, як я маю вам гроші передати? В мене немає грошей на картці. Хіба, якщо ви приїдете й самі заберете необхідну суму.
— На карту було б краще, але можна й так, як ви пропонуєте. Через кілька годин до вас приїде мій знайомий, йому й віддасте гроші.
— Добре, домовилися. Що заради любимого онука не зробиш.
Але ці дурники не очікували, що їх на місці буде очікувати поліція. Адже за останній місяць це вже третій раз, як до мами дзвонили з тією самою вимогою, лише ім’я змінювали й обставини. Спочатку це було смішно, а потім стало вже набридати.
А ще, вони не знали, що мамин онук ще під стіл пішки ходить і навряд чи зміг би вилізти з колиски й побити чиюсь машину. Принаймні того ранку точно.
