Мені зараз 14 років та я найстарший в сім’ї. Крім мене ще є двоє дітей: Аліна 10 років та Мирославка 4 роки.
Ми проживаємо у власному будинку, у батьків є автомобіль, ми маємо все, що хочемо.
Іноді сестрички не слухаються, я стараюся їх заспокоїти та у мене це не завжди виходить.
Якось батьки сказали зібрати свої речі та їхати з ними.
Батьки не один раз погрожували нам, що завезуть нас до дитячого будинку, проте я не думав, що вони говорять це серйозно. Тоді я вважав, що вони просто нас лякають для того, щоб ми поводили себе гарно.
Але цього разу батьки не жартували. Коли ми вийшли з автомобіля, то пішли до будинку, який був схожий на дитячий садочок. Мирославка дуже сильно заплакала, Аліна почала голосно кричати, але батько взяв її за руку і повів. Я не знав, що мені робити тож просто йшов мовчки.
На порозі нас зустріла няня і батьки сказали, що вони віддають нас до дитячого будинку тому, що вони втомились за нами доглядати. Няня покликала завідувачку й виховательку та вони всі разом почали переконувати батьків не віддавати нас.
Я стояв і переживав за нашу долю. Мене до останнього не покидала надія, що батьки передумають. Мирославка не переставала плакати та мама на неї накричала.
– Якщо у вас проблеми з грошима, то ви можете віддати дітей на деякий час, а потім забрати, – сказала завідувачка, – таке у нас трапляється.
– Ні, ми віддаємо їх назавжди! Вони нас не слухають і ми не маємо наміру більше їх виховувати, – сазала мама.
У голові у завідувачки крутилася лише одна думка, що ці люди хоч і виглядають цілком нормальними, але з головою у них точно щось не гаразд. Просто лікарі цього ще не діагностували.
Аліна впала на коліна і сказала, що тепер вона буде завжди слухняна, прибиратиме свої іграшки та робитиме уроки. Мирославка й далі плакала. А я мовчав.
Потім батьки просто розвернулися, сіли в машину та поїхали.
Ми з сестричками чекали, що наступного дня вони повернуться та заберуть нас додому. І що це все було з виховної метою. Наступного дня батьки за нами не приїхали.
Шли тижні, місяці, але їх так і не було. Мирославка вже перестала плакати. Вона зрозуміла, що ми тут назавжди. Я закрився у собі, а Аліна стала хуліганкою.
На перших порах я телефонував до батьків, але вони не брали слухавку. Зараз я не знаю, що з нами буде далі.
Я більше не хочу повертатися до батьків, але й не хочу розлучатися з сестричками. Якщо когось із нас хтось захоче взяти під опіку, то я проситиму, щоб забрали усіх нас трьох .
Я ніколи не пробачу батькам їхнього вчинку і ніколи не зрозумію його. Для чого їм потрібні були діти, якщо вони так легко змогли від них відмовитися. Начебто дорослі не дурні люди, а вчинки роблять гірше за маленьких і безвідповідальних дітей.
