– Вагітна – мама повторювала це вже втретє відколи я їй повідомила не надто радісну новину. – І як ти уявляєш собі таке життя?
-Яке таке, мамо? – запитувала, закочуючи очі під лоба.
-З малою дитиною на руках? Навчання ти не закінчила, диплом не отримала, роботи не має, сумніваюся, що заощадження є.
-Я поки не знаю, що робитиму й де братиму гроші, але дитину народжуватиму! – впевнено висловила свою позицію, але все ж побоювалася дивитися мамі у вічі.
-Звісно народжуватимеш, куди ж ти дінешся! – погодилася вона й перейшла до найжахливішої частини. – Хто щасливий батько можу я дізнатися?
Мовчанка. Я нервово почала перебирати своє довге волосся між пальцями, пригадуючи, як Антон його розчісував й ніжно погладжував, повторюючи, яка ж я красуня.
-Ти що заснула?! – крикнула мама й повернула мене до реальності.
-Ти його не знаєш, він городський.
-А він знає про твою вагітність та відповідальність, яку треба взяти на себе? Батьки його в курсі, може поїдемо знайомитися? – все не вгавала мама.
-Він не знає про мою дитину і я не збираюся повідомляти. Антон виявився не тим хлопцем, яким я собі його уявляла. Погрався й покинув. Більше про нього ми говорити не будемо й…
Мама не дала закінчити, вона просто вибухнула невдоволенням:
-Як це не збираєшся повідомляти?! Ти при своєму розумі? Думаєш, що ми зможемо підняти дитину на моїх заробітках з випічки. Хто її взагалі купує? Добре, що зараз городина є, яку можна продати, то ще якийсь місяць другий поживемо. А далі що? Дитина маленька, вона не розуміє, є чи немає у тебе гроші, їй ТРЕБА. Підгузки, одяг, пеленки, постушки, ліжечко, візочок й багато іншого…
-Мамо, не починай, мені й без тебе дурно! Якось впораємося самі! Он ти мене без батька виховала й нічого, не пропали. З моєю дитиною так само буде.
-В тому то й річ, що я не бажаю тобі такого ж життя, як моє. Дитино, не доведи Боже тобі пізнати усі нещастя через які мені довелося пройти. Ти не знаєш, що означає самотужки давати собі раду й не мати на кого покластися у скрутну хвилину. Я щастя тобі бажаю, добра. Краще повідомити батькові дитини про вагітність. Хто знає, а може він за розум візьметься й запропонує одружитися?
-Я принижуватися не збираюся. У моєї дитини немає батька, лише матір та бабуся.
-Ох і впертюща! Вся у свого тата, будь він не ладний! Роби, як знаєш, та коли зустрічатимеш старість сама, згадуватимеш матір й кусатимеш лікті, картаючи себе за те, що свого часу мене не послухала.
Мати й дочка розійшлися по своїх кімнатах, але сну не було ні в кого. Олена згадувала свою молодість та час, коли також довідалася про незаплановану вагітність. Вона гордою була, принижуватися не хотіла, тому й не сказала своєму хлопцеві, з яким тоді посварилася, про вагітність. Батьки її до бабусі відправили й про дитину практично ніхто не знав. Коли ж повернулася додому, то збрехала, що дочка від іншого. Так власними словами зруйнувала свій шанс на щастя. Бодай та гордість провалилася, скільки життів вона зіпсувала.
Оксана наступає на ті ж граблі й навіть не усвідомлює, що свого часу доведеться шкодувати. Якби ж то вона знала батька дитини сама б поїхала до міста й про все розповіла. Навідалася б і до батьків поганця, вимагала б або весілля, або аліментів. Тільки дочку не перепреш, вбила собі в голову, що нічого не говоритиме, то так і зробить. Хоч би хлопчик народився, має ж хоч хтось у їхньому роді перервати цей конвеєр суцільного невезіння.
