Без «потрібно»
Олег відчинив двері та побачив у кухні три тарілки з засохлою гречкою, перевернуту склянку з-під ряжанки й розгорнутий зошит у клітинку. Наплічник Максима валявся посередині коридору, Софія сиділа на дивані, втупившись у телефон.
Він поставив сумку на підлогу, роззувся. Хотів було щось сказати про ті тарілки, але горло стиснула втома. Просто підійшов до столу, взяв одну тарілку, поніс до мийки.
Тату, я зараз помию, промовила Софія, не відриваючи погляду.
Ага.
Він відкрив кран, підставив тарілку під воду. Гречка розмокла, попливла у злив. Він вимкнув воду, завмер, дивлячись на мокрий посуд.
Соф, а де Максим?
У кімнаті. Математику робить.
А ти?
Я вже все зробила.
Олег витер руки рушником, зайшов у кімнату до сина. Максим лежав на килимі, підперши голову кулаком, у зошиті півтори розвязані задачі.
Привіт, сказав Олег.
Привіт.
Як справи?
Та нормально.
Домашку робиш?
Роблю.
Олег сів на край ліжка. Максим скоса глянув, потім знову втупився у зошит.
Тату, що сталося?
Не знаю, сказав Олег. Мабуть, втомився.
Він справді не знав. Зранку дзвонила мама, кликала розібрати шафу. На роботі нарада затяглась до сьомої, у метро тиснява, хтось припертий до дверей. А тепер сидить у синовій кімнаті й відчуває не хоче говорити зараз ні про тарілки, ні про уроки, ні про порядок. Не хоче бути функцією тим, хто просто прийшов додому і «увімкнувся».
Слухай, ходімо на кухню, зберемось усі разом, запропонував він.
Навіщо?
Поговорити.
Максим скривився.
Знову про «треба краще з української»?
Ні. Просто поговорити.
Я ще не закінчив уроки.
Потім закінчиш. Пять хвилин.
Він встав, покликав Софію. Вона підняла очі, невдоволено зітхнула.
Серйозно?
Серйозно.
Вона відкинула телефон на диван, пішла за ним. Максим нерішуче зявився у дверях кухні.
Олег сів за стіл, відсунув зошит. Софія сіла навпроти, Максим на краєчок стільця.
Що сталося? спитала Софія.
Нічого не сталося.
Тоді для чого?
Олег подивився на неї, тоді на Максима. Очі хлопця насторожені, ніби чекає лиха.
Просто хочу поговорити чесно. Без «треба зробити домашнє», «треба помити посуд», без цих «потрібно».
Тобто посуд можна не мити? обережно перепитав Максим.
Помиємо потім. Я про інше.
Софія схрестила руки на грудях.
Ти сьогодні якийсь дивний.
Дивний, погодився він. Бо, мабуть, втомився прикидатися, що все нормально.
Вони мовчали. У голові лишалась лише порожнеча, слова тонули, мов тіні у сонячному місті.
Я не знаю, як це сказати, почав він. Мені здається, ми всі вдаємо. Я приходжу ви вдаєте, що все гаразд, я що вірю. Говоримо про школу, про вечерю, а насправді мовчимо.
Тату, ти вантажиш нас, тихо сказала Софія. Навіщо?
Можливо, бо сам не справляюсь і лякаюсь, що ви теж не справляєтесь, а я навіть не знаю, з чим.
Максим насупився.
Я справляюсь.
Справді? Олег глянув на нього. Чому ж останні два тижні ти засинаєш пізніше опівночі?
Максим притих, втупився у стіл.
Я чую, як ти ворушишся, сказав Олег. А вранці встаєш, як привид.
Просто не хочеться спати.
Максим.
Ну що, Максим?
Скажи, як є.
Максим смикнув плечем, відвернувся.
У школі все нормально. Уроки роблю. Що ще?
Софія втрутилася:
Тату, навіщо ти його допитуєш?
Я не допитую. Я хочу зрозуміти.
А він не хоче говорити. Має право.
Олег подивився на неї.
Тоді може, ти скажеш, як у тебе.
Вона знизала плечима.
У мене? Все чудово. Вчуся, спілкуюся з подругами як і має бути.
Соф.
Вона замовкла, відвела погляд.
Що?
Ти місяць майже не виходиш із дому. Подруги кликали тебе двічі, ти відмовилася.
Ну й що? Не хотілося.
Чому?
Вона стисла губи.
Бо набридло слухати їх хлопці, дурниці Досить.
Добре, сказав він. Мені просто здається, ти сумуєш.
Вона похитала головою, ніби стріпуючи сон.
Я не сумую.
Гаразд.
У кімнаті настала тиша, гудів холодильник, ніби розмовляв сам із собою.
Послухайте, повільно сказав Олег. Я зараз не хочу вас повчати. І не хочу, щоб ви мене втішали. Просто скажу, як є: мені страшно. Щодня. Боюсь, що гривень не вистачить, боюсь що бабуся прихворіє й не скаже, боюсь скорочень на роботі. Я боюсь, що ви щось переживаєте, а я не помічу, бо зациклився на собі. І втомився робити вигляд, що все під контролем.
Софія довше подивилась на нього, примружившись.
Але ти ж дорослий, сказала вона тихо. Маєш справлятися.
Я знаю. Та не завжди виходить.
Максим підняв голову.
А що буде, якщо не впораєшся?
Не знаю, чесно відповів Олег. Доведеться просити допомоги.
У кого?
У вас, наприклад.
Максим насупився ще більше.
Але ж ми діти.
Діти, так. Але ви частина цієї родини. І мені часом треба, щоб ви сказали правду. Не «все нормально», а як насправді.
Софія водила рукою по столу, збираючи невидимі крихти.
Навіщо тобі знати?
Щоб не бути самому.
Вона підняла на батька погляд. Олег побачив у її очах щось схоже на згоду.
Мені страшно йти в школу, раптово сказав Максим. Там хлопець каже щодня, що я дурний. А всі сміються.
У грудях Олега скрутилася туга.
Як його звати?
Не скажу. Ти підеш тільки гірше буде.
Не піду. Чесно.
Максим глянув недовірливо.
Справді?
Справді. Але ти не сам.
Максим кивнув, втупився в підлогу.
Я не сам. Є Діма, він нормальний. Ми поруч сидимо.
Добре.
Софія зітхнула.
Я не хочу вступати в університет, тихо промовила. Усі питають, куди піду, а я не знаю. Мені здається, взагалі нікуди не піду, бо нічого не вмію як слід.
Соф, тобі чотирнадцять.
Ну й що? Усі вже визначилися. А я ні.
Не всі.
Усі, кого я знаю.
Він притих.
Я в твої роки мріяв стати археологом. Потім передумав. А зараз зовсім не там працюю, про що думав раніше.
І як воно?
По-різному. І добре, й важко. Але життя не мало би бути вирішене наперед.
Софія невпевнено кивнула.
Просто всі кажуть, що треба визначатися.
Кажуть, погодився він. Але це їхні слова, не твої.
Вона хмикнула, майже посміхнулася.
Ти сьогодні зовсім інший.
Втомився бути правильним.
Максим пирхнув.
А можна питання?
Питай.
Ти справді боїшся?
Справді.
А що робиш, коли боїшся?
Олег задумався.
Встаю вранці й роблю щось. Навіть якщо не знаю, правильно чи ні. Просто роблю.
Максим кивнув.
Зрозуміло.
Вони мовчали. Олег дивився на них і знав нічого ще не вирішив, не дав відповідей, не прогнав тривоги. Але щось змінилося: показав їм себе не як функцію, а як людину, і вони відповіли тим же.
Ну, сказала Софія, підводячись, треба посуд помити.
Я допоможу, сказав Максим.
І я, додав Олег.
Вони встали, Софія відкрила кран, Максим подав губку. Олег взяв рушник. Вони працювали мовчки, але то була інша тиша не порожня, як раніше, а ніби кімната наповнилася весняним дощем, де краплі розмовляють замість людей.
Коли остання тарілка лягла на сушарку, Софія витерла руки і глянула на тата.
Тату, а ще можна так поговорити? Як-небудь.
Можна, сказав він. Коли захочеш.
Вона кивнула й пішла до себе. Максим затримався, переминався з ноги на ногу.
Дякую, що не будеш розбиратися з тим хлопцем, сказав він.
Але якщо стане зовсім кепсько, скажеш?
Скажу.
Тоді ходімо доробляти математику.
Пішли до кімнати Максима, сіли разом на килимі. Олег взяв зошит, подивився на завдання. Максим підсунувся ближче, і вони почали розвязувати разом не кваплячись, майже як завжди. Але тепер Олег знав: за цими прикладами ховається хлопець, який боїться, але не один, і що сам Олег може бути не тільки перевіряючим, а й тим, хто теж боїться і все одно щоранку встає.
Це було небагато, але це був початок.
