Останні 10 років ми провели з чоловіком у спробах зачати дитину. Що ми тільки не пробували за цей час, але все даремно, тому ми прийняли рішення взяти дитину з дитячого будинку.
Чоловіку не дуже симпатизувала ця ідея, але більше варіантів не залишалось, тому ми приступили до вибору дитини. Це було складно, бо мені подобалися майже всі діти й кожен з них потребував сім’ї та любові, догодити моєму чоловікові було складніше, тому ми зійшлися на п’ятирічному Іванові, що сподобався моєму чоловікові.
Через кілька місяців ми забрали хлопчика до себе й почали налагоджувати з ним контакт. На щастя, у мене з цим жодних проблем не виникло. Хлопчик був добрим, ввічливим, ласкавим та спокійним, тому проблем з ним не було й незабаром я відчула, що у мені прокинулися материнські почуття до нього. У чоловіка з цим було важче. Він щиро намагався полюбити хлопчика, проводив з ним час, грався, гуляв, але я помічала, що робить він все це через силу.
Минуло пів року, як Іван жив з нами й чоловік поставив мене перед вибором: або розлучення, або ми повертаємо хлопчика у дитячий будинок. Я не могла цього зрозуміти, бо це те саме, що вибирати між мамою й татом. Бо хлопчика я полюбила й чоловік мені був дуже дорогий та близький.
Чоловік зрозумів, що самостійно я на це не наважусь й сам відвіз хлопчика до дитячого будинку, не обговоривши це зі мною.
Наступний день всі мої думки були зайняті сином й вчинком чоловіка. Я зрозуміла, що не зможу жити без Івана й у той же день поїхала забирати його з дитячого будинку.
Коли Іван помітив мене, то відразу ж побіг її обіймати: «Мені говорили, що ти більше не прийдеш, але я точно знав, що ти мене не покинеш, мамо! А тато де? Він нас вдома чекає?»
– Синку, зараз нам прийдеться пожити вдвох. Але давай ми поїдемо з тобою у магазин іграшок й ти вибереш собі щось, адже завтра ми святкуватимемо твоє шестиріччя!
Ми з Іваном відправилися разом у нове життя, де не буде місця для брехні та зради, а житиме лише любов та розуміння.
