Назад немає дороги
“З Днем народження, Олесю! Хочу подарувати тобі твою мрію,” радісно промовив Тарас, обіймаючи її.
“Як це подарувати мрію? Мрія це щось таке, чого не вхопиш руками,” здивувалася Олеся, коли вони вийшли з університету після пар.
“А я все одно подарю,” важливо сказав він. “Давай у гуртожиток, закинем конспекти, можеш переодягнутися поїдемо за місто.”
З автобуса вони вийшли на зупинці “Кінний клуб”. Тут Олеся зрозуміла він хоче подарувати їй верхову їзду. Скільки разів вона розповідала йому, як мріє про це з дитинства! Любила коней, хоча бачила їх лише в зоопарку та в кіно, де завжди із захопленням дивилася фільми про них.
Звідки така любов сама не знала. Одного разу, коли їй було років пять, попросила батька:
“Тату, купимо коня!”
Батько аж очі витріщив, засміявся і спитав:
“А де ж ми його триматимемо? Він великий, їсти потребує, сіно йому потрібно. У нас усього двокімнатна квартира.”
“На балконі,” просто відповіла донька.
Батько довго пояснював, що коням треба простори, що вони потребують бігати, а в квартирі загинуть. Олесі стало шкода коня, і вона погодилася:
“Зрозуміла, тату, на балконі коня не триматиму. Ну то збудуй йому стайню під балконом.”
Ця дитяча мрія супроводжувала її все життя. Навіть зараз, на четвертому курсі, вона все ще закохана в коней.
Після прогулянки верхи Олеся була щаслива.
“Дякую, Тарасе, це було чудово! Тепер я знаю мрії збуваються!” А він теж світився від щастя адже здійснив мрію коханої.
Була весна. Вони вийшли з території клубу, і Олеся, побачивши неподалік ліс, запропонувала прогулятися. Тут вона знову відчула себе дитиною навколо біліли підсніжники.
“Ой, Тарасе, яке диво! Ми з дівчатками в селі теж бігали в ліс збирати підсніжники. Ще сніг лежить, а вони вже пробиваються. А який запах! Найкраща пора весна, коли природа прокидається…”
Вони молоді й щасливі. Тарас біжить до неї з букетом підсніжників, вона теж набрала.
“З Днем народження і з весною,” весело сказав він.
“Дякую, Тарасе. Ти справді подарував мені щось особливе. Коні й ще й підсніжники! Справжня зустріч з дитинством.”
“Радий, що зміг тебе здивувати.”
Тарас і Олеся зустрічалися більше року, а перед випуском він витратив усі заощадження та стипендію, купивши їй перстень, щоб зробити пропозицію як слід. В них була любов справжня, в цьому вони не сумнівалися.
Весілля пройшло весело: біла сукня у нареченої, елегантний костюм у молодого. Свідченякою Олесі була подруга Маряна. Вони жили в одній кімнаті гуртожитка, вчилися в одній групі. Дружба тривала навіть після інституту, хоча працювали в різних місцях.
Тарас працював на підприємстві, згодом став керівником відділу, заробляв добре. Олеся теж працювала, але незабаром пішла у декрет і народила чудового сина Данила.
Час минав, Данило підріс, пішов у перший клас. Олесі здавалося, що в них повне щастя: мирно, спокійно. Тарас турботливий, сина любить. Вже своя двокімнатна квартира. Маряна часто приїжджає в гості, особливо у вихідні.
“Коли вже ти заміж вийдеш?” цікавилася Олеся у подруги, яка досі була сама.
“Не знаю, але сподіваюся,” загадково відповідала вона.
Коли ніщо не віщувало лиха, раптом грянув грім серед ясного неба. Одного разу Тарас прийшов з роботи похмурий і, не дивлячись дружині в очі, випалив:
“Я йду від тебе, Олесю.”
“Куди?” ще з легкою усмішкою спитала вона.
“До іншої жінки.”
“Ти жартуєш? Хто вона?” не вірячи, прошепотіла дружина.
“Ти не повіриш, але я йду до Маряни,” і пішов збирати речі.
Олеся опустилася на стілець, немов підкошена. Думки розбігалися, не складалися докупи. Вона не могла повірити, що чоловік каже правду.
“Цього не може бути!” наполегливо крутилося в голові.
Але коли Тарас вийшов із кімнати зі
