Без шляху назад

Автор Левчук ТимофійЧас читання 4 хв.Перегляди 71

Назад немає дороги

“З Днем народження, Олесю, хочу подарувати тобі твою мрію,” радісно промовив Тарас, обіймаючи її.

“Як це подарувати мрію? Мрія мрія це щось таке, що не схопиш руками,” здивувалася Олеся, коли вони вийшли з університету після пар.

“А я все одно подарую,” гордо відповів він. “Ходімо в гуртожиток, залишимо зошити, переодягнешся поїдемо за місто.”

З автобуса вони вийшли на зупинці «Кінний клуб». Тут Олеся зрозуміла він везе її кататися на конях. Скільки разів вона розповідала йому, як мріяла про це з дитинства. Любила коней, хоча бачила їх лише в зоопарку, а по телевізору з захопленням дивилася фільми про них.

Звідки така любов вона й сама не знала. Колись, ще у пять років, попросила батька:

“Тату, купимо коня.”

Батько розсміявся:

“А де ж ми його триматимемо? Він великий, потрібно годувати, сіно носить. У нас двокімнатна квартира.”

“На балконі,” просто відповіла донька.

Батько довго пояснював, що коням потрібен простір, що вони не виживуть у хаті. Олесю охопив жаль за тварину, і вона погодилася.

“Зрозуміла, тату, на балконі не можна. Ну, то збудуймо йому стайню під балконом.”

Та дитяча мрія йшла за нею все життя. Навіть зараз, на четвертому курсі, вона все ще закохана у коней.

Після верхової їзди Олеся була щаслива.

“Дякую, Тарасе, це було чудово. Тепер я знаю мрії збуваються,” промовила вона, а він усміхнувся, радіючи, що зміг подарувати коханій її мрію.

Була весна. Вони вийшли з території клубу, і Олеся, побачивши неподалік ліс, запропонувала прогулятися. Тут вона знову відчула дитячу радість скрізь біліли проліски.

“Ой, Тарасе, яке диво! Ми з дівчатами у селі так само бігали в ліс збирати проліски. Ще сніг лежить, а вони вже пробиваються. А запах яка ж чудова пора весна.”

Вони були молоді та щасливі. Тарас поспішав до неї з букетом квітів, вона теж нарвала.

“З Днем народження й з весною,” весело сказав він.

“Дякую, Тарасе. Ти справді подарував мені щось особливе. Коні, проліски наче повернулася у дитинство.”

“Радий, що зміг тебе здивувати.”

Вони зустрічалися більше року, а перед закінченням університету Тарас, витративши всі заощадження та стипендію, купив їй перстень, щоб зробити пропозицію. Кохалися щиро, у цьому вони не сумнівалися.

Весілля пройшло гарячо біла сукня, строгий костюм. Свідкою Олесі була подруга Марта. Вони жили в одній кімнаті гуртожитку, вчилися у одній групі. Дружба тривала й після випуску, хоча працювали у різних місцях.

Тарас отримав посаду начальника відділу, заробляв добре. Олеся теж працювала, але скоро пішла у декрет, народивши сина Ярослава.

Час минав. Ярослав пішов у перший клас. Олесі здавалося, що в їхній родині повне щастя мир, спокій. Тарас турботливий, син його обожнює. Вже мали свою двокімнатну квартиру. Марта часто приїжджала у гості, особливо вихідними.

“Коли вже ти заміж вийдеш?” допитувалася Олеся.

“Не знаю, але сподіваюся,” загадково відповідала подруга.

Коли нічого не передвіщало лиха, ударив грім серед ясного неба. Одного дня Тарас прийшов додому похмурий, не подивившись Олесі у вічі, і випалив:

“Я йду від тебе.”

“Куди?” несмішно посміхнулася вона.

“До іншої жінки.”

“Ти жартуєш? Хто вона?” ще не усвідомлюючи, запитала Олеся.

“Ти не повіриш, але я йду до Марти,” і пішов збирати речі.

Олеся опустилася на стілець біля столу. Думки розбігалися, вона не могла зібрати їх докупи. Все ще не вірила, що це правда.

“Цього не може бути!”

Але коли Тарас вийшов із сумкою, грюкнувши дверима, вона зрозуміла: це не сон. Ярослав гуляв у дворі, не почув розмови. Повернувшись, сказав:

“Я бачив тата з валізою. Він сказав, що їде у довгу командировку.”

Олеся кивнула. Нехай так і буде.

З того дня минуло майже десять років.

У суботу хтось настирливо дзвонив у двері. Роздратована Олеся, розкриваючи їх, вже збиралася лаятися, але побачила за порогом жінку Марту. Хотіла захлопнути двері, та та встигла підставити ногу.

“Що тобі від мене треба?” скрикнула Олеся.

“Ти й у хату не запросиш?” спитала колишня подруга.

“Навіщо ти прийшла?”

“Я по-доброму. Не виганяй, вислухай мене.”

Щось у її голосі змусило Олесю пропустити її.

Марта зняла туфлі, пройшла на кухню.

“Сідай. Може, ще й кави наварити?” їдко закинула Олеся.

“Було б добре, але ти ж не звариш. Я й не ображатимусь.”

Олеся розглядала колишню подругу: роки не пощадили фігура розплилася, під очима синяки.

“Олесю, забери

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!