Без удачі не буває щастя
А як ти могла таке допустити, дурна дівко ти! Хто тепер тебе захоче, з дитиною на руках?! І як ти її роститимеш?! Нема на тебе більше моїх сил знай! Я тебе виховала, а тепер маю ще й твій тягар тягнути? Йди з мого дому, бери всі свої речі та щоб очі мої тебе не бачили!
Маринка мовчки витримувала кricки, стискаючи очі й дивлячись у підлогу. Остання надія, що тітка ще дозволить їй залишитись хоча б до того часу, поки вона знайде роботу, розсіювалася на очах.
Якби мама була жива…
Батька вона ніколи не знала, а мати загинула пятнадцять років тому збила її на переході якась пяна людина з-за керма. Мали віддати Маринку в дитбудинок, але раптово знайшлася далека родичка двоюрідна сестра матері. Ота жінка взяла дівчинку до себе, бо мала дім і дохід, треба було тільки оформити документи.
Жили вони на околиці невеликого містечка на півдні України. Там літо було спекотне, а зими вогкі. Дівчинка ніколи не ходила голодною, завжди акуратно виглядала, а ще з ранніх років звикла працювати у господі біля дому і худоби завжди було чим зайнятись. Любові материнської їй не вистачало, але кому до того діло?
Вчилася Маринка добре. Після школи вступила на педагогічний факультет місцевого університету. Студентські роки промайнули швидко, і ось тепер, із дипломом у руці, поверталася додому. Але нині на серці було важко.
Забирайся, не хочу тебе бачити!
Тітко Ксеніє, та хоч
Я все сказала!
Взяла вона свою стареньку валізу, вийшла під пекуче сонце. Як дожила до такого? Принижена, вигнана, з помітним животиком бо не могла приховати вагітність і збрехати не вийшло.
Треба було знайти прихисток. Ішла з опущеною головою, думки били, як хвилі, коли раптом її зупинив чийсь голос:
Не хочеш водички, дитино?
Перед нею стояла кремезна жіночка років пятдесяти, уважно вдивляючись їй у вічі.
Заходь, якщо з миром.
Простягла глечик прохолодної криничної води. Маринка присіла на лаву та жадібно напилася.
Можна трохи перепочити? Зморило спекою…
Сідай, доню. Ти звідки? Бачу, з багажем.
Закінчила університет. Шукаю роботу в школі. Нікого тут не маю, оселі шукаю… Може, знаєте когось, хто здає?
Господарка, пані Ганна, глянула уважніше: дівчина чисто вдягнена, але змарніла.
Може, залишайся в мене. Багато не візьму тільки аби вчасно платила. Якщо згодна, покажу кімнату.
Зрадівши хоч компанії, хоч додатковій копійці в містечку, де заробітків не густо, повела її до маленької кімнати з вікном на сад. Старе ліжко, шафа, стіл все, що треба.
Наступні дні Маринка облаштувалася та почала шукати роботу. Подружилася з Ганною, допомагаючи в господарстві. Що вечора сиділи удвох під гіллям винограду з чаєм, розмовляли про долю.
Вагітність проходила добре. Маринка розказала свою історію: коханий Тарас із університету, син багатих освітян, кинув її, щойно дізнавсь про дитину. Залишила трохи гривень, що дав, згодилися.
Не нарікала б ти на долю. Дитина невинна, а радість тобі принесе, буркнула Ганна.
В лютому почалися перейми. Ганна відвезла Маринку до роддому. Там вона народила здорового синка Івася. З сусідньої палати говорили про покинуту дівчинку, маму якої так і не знайшли.
Може хто погодує малу? Слабка зовсім, просила медсестра.
Маринка взяла її на руки. Крихітка, біла як сніг.
Назву тебе Калина, прошепотіла.
Коли до роддому прийшов капітан Остап Васильчук, батько кинутої дівчинки, все змінилося. На день виписки підїхала автівка, прикрашена синіми й рожевими стрічками. Військовий допоміг завантажити речі, вручив пакунки: для хлопчика синій, для дівчинки рожевий.
Усе містечко ще довго обговорювало те весілля. Капітан, вражений добротою Маринки, запропонував їй руку і серце. І вона, обійнявши Івася й маленьку Калину, пішла у нове життя.
Хто б міг подумати, що одного розпеченого літнього дня, коли простягуєш кухоль води, доля так круто зміниться? Ось так воно і є життя перегортає сторінки, яких раніше й не уявляв.
