Батьківська любов
Діти це справжні квіти життя, часто повторювала мама. А тато у відповідь із посмішкою додавав:
Особливо коли ті квіти гарно підростають… на могилі своїх батьків, натякаючи на витівки, капризи та вічний гамір дітей.
Ярослава видихнула з полегшенням, хоча й із щастям, допомагаючи малюкам влаштуватися у таксі. Соломійці чотири, Стасикові півтора рочки. Їхній візит до бабусі з дідусем у Тернополі був сповнений радості: домашнє печиво, обійми, казки та дозволені «трішечки більше, ніж удома» смаколики.
Ярослава по-справжньому зраділа цій поїздці. Батьки, сестри, племінники рідна оселя приймала без умов і зайвих запитань. Мамина їжа відмовитись неможливо. Ялинка, розцяцькована старовинними іграшками, що збереглися ще з її дитинства. Татові тости, можливо, трохи затягнуті, але завжди щирі. Мамині подарунки старанні, корисні, з любовю підібрані.
На мить Ярослава відчула себе дитиною. Їй хотілося просто промовити:
«Мамо, тато, дякую, що ви є!»
Цього року Ярослава з чоловіком Остапом вирішили зробити особливий подарунок для її батьків. Не з обовязку з вдячності. За щасливе дитинство, за ніжність та турботу, якою були наповнені її роки. За те, що з довірою праділи їй коханого Остапа й прийняли його в родину як свого. За підтримку, за віру, за участь у кожній важливій події.
Я завжди мріяв подарувати батькові автівку, колись тихо зізнався Остап. Але мій тато цього вже не дочекався.
Він замовк, а потім впевнено додав:
Твоєму ж батькові точно подаруємо!
Ярослава лагідно усміхнулася, подивившись на чоловіка особливим поглядом повним вдячності, поваги і надії на майбутнє.
Як домовлялися, Ярослава приїхала до батьків із діточками. В руках прозорі коробки з домашніми салатами, печенею, солодощами: усе своє, приготоване з турботою.
Стасик врочисто підніс бабусі букет хризантем такий великий, що, здавалось, він от-от переважить самого малюка. Ярослава обійняла тата, розцілувала і вперше за довгий час вдихнула рідний запах дому.
А де ж наш Остап? Чому самі? схвилювалися батьки.
В цей момент задзвонив телефон.
Це Остап, усміхнулася Ярослава. Трішки затримується. Каже, щоб ми поки що починали святкувати.
Діти уже галасливо бігли до вітальні. Під високою, красиво прикрашеною ялинкою стояли коробки з іменними наліпками кожному свій подарунок від «Святого Миколая».
Соломійці, звісно, дісталося найбільше: в одній коробці казкова карета Попелюшки, в іншій дві білі коники з золотими гривами, навіть «кришталеві» черевички для справжньої принцеси. Далі легенька сукня з пишною спідницею і довгі рукавички, вишиті стразами. Прикраси, чарівне дзеркальце, малюнковий набір, книжечки
Стасику ж вручили велетенську коробку з багаторівневою парковкою; блискучі машинки підіймалися ліфтом, а потім із захватом кружляли згори по спіралі. Ще були: великий динозавр із підсвічуванням, лук зі стрілами, сухий басейн із різнокольоровими кульками, космічний бластер та, звісно, гора альбомів для розмальовування та фломастерів.
Ярославу теж не забули!
У невеличкій коробочці з бантом лежали сережки з червоного золота з бурштином, що виблискували від світла ялинкових гірлянд.
А на столі, на великій тарілці, красувався улюблений мамин «Мурашник» із горіхами, вишнями й шоколадною крихтою такий самий, як в її дитинстві.
Під ялинкою окремо лежали подарунки для Остапа суворо-настрого заборонялися відчиняти без зятя.
Ярослава з дітками вручили свої гостинці: мамі коробочку справжніх французьких парфумів, татові срібний браслет із чудернацьким плетінням. Соломійка з гордістю подарувала портрет бабусі й дідуся кумедний, трошки схожий на ті «шукати міліцією», але мальований з такою любовю, що вся родина тільки сміялася та раділа.
Але головний сюрприз ще чекав!
Десь за півгодини, після перших тостів, коли всі трохи втихомирились та розглядали подарунки, Ярослава вдягнула сережки. Вони заграли у вухах, підкреслюючи її щасливий погляд.
Соломійка уважно глянула і раптом спитала:
Мамо, ти вдягнула ці сережки, щоб я помітила і сказала, яка ти гарна?
Саме так, чесно відповіла Ярослава.
Ти дуже красива! серйозно сказала Соломійка. І я! І тато теж! І навіть Стасик! усі знову розсміялися.
А де ж наш зять? Пора би вже йому зявитися!
І він зявився. Яскрава фарба мигнула, відчинилися ворота і у двір, голосно сигналячи, вїхав великий білий позашляховик, виблискуючи новеньким лаком.
Всі разом вибігли на вулицю гамірно, в обіймах сміху, пританцьовуючи від зимної прохолоди.
Біля воріт стояла вона ідеальна, наче щойно з автосалону, машина з повітряними кульками на дзеркалах і капоті.
Остап вийшов із-за керма спокійно, без зайвих слів. Підійшов до тестя і протягнув ключі.
Це для Вас Від щирого серця.
І міцно обійняв, по-чоловічому впевнено, щиро, без пафосу. Тато ступив на крок назад, збентежено посміхаючись:
Що ви надумали, діти… Я ж не можу таке приймати слова змішувалися, ніби боявся повірити.
Але його вже посадили на водійське крісло. Він погладив кермо, глянув на нову, майже космічну панель. Салон пах дорогим кожзамом і майбутніми поїздками…
Тато витер очі ті, що сліз давно не бачили.
Ну, даєте… видихнув він, а потім обійняв усіх: Ярославу, Остапа, онуків і дружину.
Свята вдалися на славу.
Усі щасливі. Кілька днів гостин наповнили серця малих і дорослих радістю. Та настав час їхати додому.
Вранці Остап поїхав на роботу. Тесть відвіз його новою машиною впевнено, з гордістю, ніби скинув кілька років. Ярослава дивилася їм услід і раділа: подарунок жив своїм життям, як і планувалось.
Після обіду Ярослава разом із дітьми викликала таксі. Валізи були легші, ніж на приїзді, а от серця навпаки, важчі від емоцій. Соломійка ще раз притулилась до бабусі, Стасик помахав дідусю, міцно тримаючи машинку «на дорогу».
Ярослава сіла з дітками в таксі. Дорога минала повільно й спокійно, дітки швидко заснули, притулившись одне до одного ситі, втомлені, щасливі.
По дорозі Ярослава попросила водія зупинити біля маленького магазину.
Мені на хвильку треба підгузки та пляшку води, сказала вона.
За кілька хвилин Ярослава повернулась у машину… І серце впало кудись у пятки.
Дітей немає!
На передньому сидінні водій жваво балакає з незнайомою дівчиною.
Не зрозуміла… западисто промовила Ярослава.
Дівчина різко обернулася:
Хто це?! Що таке?! закричала вона.
Водій знизав плечима:
Не знаю! і, повертаючись до Ярослави: А ви хто? Що вам треба?
Ви що, зовсім? Де мої діти?! вигукнула Ярослава.
От ти гад! заверещала дівчина до водія. У нього ще й діти є?! і почала гамселити водія сумочкою.
Ти що, будь-кого у машину саджаєш!? Де діти, кажу?! втрутилась вже Ярослава.
Кілька хвилин у салоні була справжня драма: крики, сварки, галас і повне непорозуміння.
І тут відчиняються двері Якийсь чоловік, спокійно нахилившись, каже:
Дівчино, то не ваша машина. Ваша стоїть трохи попереду.
Світ завмер. Ярослава мовчки, розлючено захлопнула двері, вистрибнула і кинулася до іншого такого ж світлого авто, що стояло далі.
Відчинила двері.
У салоні спокійно і затишно спали її діти. Два янголята навіть не відчули нічого.
Ярослава зі зітханням сіла, зачинила двері і буркнула:
Поїхали…
А тоді на неї нахлинув сміх. Справжній, нервовий, звільняючий. Водій теж засміявся, витираючи очі і радіючи, що усе так щасливо закінчилося.
Ярослава поглянула на сонних діток й раптом прозріла: у щоденному житті батьки ніжні, втомлені, часом розгублені, усміхнені. Але як тільки біда здасться на обрії в них прокидаються леви!
Без сумніву, без пауз, без страху. Лиш одне: захистити!
Такою є справжня любов батьків.
Тиха, поки все добре, і незламна, коли тривога торкається дитини. Ось у чому сенс родини у готовності бути для своїх найдорожчих надійною стіною та знати: любов усе подолає.
