БЕЗДОМНА
У Ярослави не залишилось куди йти. Ну, зовсім. «Пару ночей перекантуюсь на Привокзальній, думала вона, а потім що?» І тут їй неначе ліхтариком у голову: «Дача! Як я могла забути! Хоча, яка там дача Справжня руїна, а не будиночок. Але все краще туди, ніж по вокзалах тинятись», вирішила Ярослава.
Сіла вона в електричку до Василькова, притулилася до холодного вікна й заплющила очі. Мабуть, це сонце так пристає до скронь або спогади душать: два роки тому втратила батьків, залишилася сама, без родини й підтримки. За навчання в університеті платити нічим, довелося залишити улюблену філологію, іти на ринок пиріжки продавати.
А потім життя таки усміхнулось: зустріла свою любов, Володимира. Він був добрим і вихованим чоловіком. Через два місяці тихцем розписались у вінницькому РАГСі, накривши стіл вдома з вінегретом і оселедцем під шубою.
Здавалося б, тішся і живи Інше ж справа, що життя вирішило ще й подзижчати цим тишею під вікном. Володимир запропонував продати батьківську квартиру у центрі Києва та запустити бізнес.
Так він гарно розповідав, що у Ярослави й тіні сумніву не було: вона була впевнена, що чоловіка треба підтримати ось-ось стане легше, і можна буде й дитинку задумать. «Колискова, лялька, коляска Ой, як хочу вже бути мамою!» мріяла наївна Ярослава.
З бізнесом, як водиться, не склалося. Гроші полетіли у прірву і почались гримучі скандали. Невдовзі Володимир привів у квартиру світло свого життя і вказав Ярославі на двері.
Спочатку вона хотіла бігти до поліції, та зрозуміла, що нема за що його звинувачувати: сама ж квартиру продала і всі гривні віддала чоловікові
***
Вийшла на станції навколо благенький передзвін весняних жаб та купа старих часів. Дачний сезон ще навіть і не позіхав. За три роки ділянка заросла по самі вуха. «Нічого, наведу лад і знову все стане на місця», подумала Ярослава, хоч і розуміла на місця вже не стане.
Ключ, що стирчав під ганком, відшукала легко. А от двері виявилися не такими привітними просіли та тримаються на чесному слові. Пару хвилин вона билася з ними, поки не зрозуміла: не впоратися Присіла біля порогу і як розридалася, аж котові не снилося.
Раптом на сусідній ділянці димок потягнувся і хтось зашумів. Ярослава обрадувалася, що живі люди поряд, і побігла туди.
Тітко Маріє! Ви дома? покликала вона.
У дворі стояв оброслий сивиною дідусь. Він варив воду у покаржучій кружці на крихітному багатті.
А ви хто такий? Де тітка Марія? Ярослава одразу присіла на зміні, відчуваючи з одного боку страх, з іншого цікавість.
Та не лякайтеся, прошу вас. Лише прошу не викликайте поліцію, я нічого злого не зробив. У будинок не лізу, живу тут, просто у дворі…
Голос у діда був приємний, такий собі баритон інтелігента, який наче щойно з кафедри.
То ви, виходить, бездомний? Ярослава, звісно ж, прямо в лоб.
Так, зітхнув чоловік, відвівши погляд. А ви тут поряд живете? Не переживайте, вам заважати не буду.
А як вас звати?
Михайло.
А по-батькові?
По-батькові? Дід здивувався. Григорович.
Ярослава уважно роздивилася Михайла Григоровича. Одежа зношена, але чиста, а сам ніби ще цілком доглянутий.
Та я навіть не знаю, кому жалітися видихнула Ярослава.
Що трапилося? з щирістю запитав він.
Та двері просіли не можу їх відкрити.
Якщо дозволите, я спробую, запропонував він.
Було б чудово
Доки дід колупався з дверима, Ярослава на лавці думала: «Хто я, щоб його засуджувати? Чим я краща? Та я така ж безхатченко зараз!»
Ярославо, приймайте роботу! усміхнувся Михайло Григорович, легко відчинивши двері. А ночувати ви тут зібралися?
Авжеж, а де ж іще?
У хаті опалення є?
Піч повинна бути зніяковіла Ярослава, яка вже нічого не тямила в тих пічках.
А дрова?
Не знаю
Ну, гаразд. Йдіть у хату, а я зараз щось влаштую, твердо сказав він і пішов у темряву.
Ярослава майже годину протирала порохи. У хаті холодно й сиро, як під Переяславом в листопаді. Геть розгубилася як тут жити? Але ось повернувся Михайло Григорович із в’язкою дров. І, дивно, Ярослава раділа просто з того, що біля неї хоч хтось є.
Дід порозбирав трохи піч і роздмухав жар. За годину стало тепло.
От і все! Тримайтеся, підкидайте дрова понемножку, а на ніч хай затухне. Тепло до ранку триматиметься, проконсультував дід.
А ви куди? До себе на ділянку? спитала Ярослава.
Так, якщо дозволите, трохи ще тут побуду. До міста повертатися не хочу, душу ятрити не хочеться згадувати минуле не до душі.
Михайле Григоровичу, не спішіть. Хоч повечеряємо, чаю гаряченького випємо, а потім підете, взяла слово Ярослава.
Дід не сперечався зняв свою затерту ватянку, вмостився біля печі.
Вибачте, що питаю, почала Ярослава. Для чого ви на вулиці живете? У вас що, ні дітей, ні дому?
Виявилось, Михайло Григорович усе життя викладав в університеті. До пенсії науки, кафедра, студенти… Став старим, а коли зрозумів, що залишився зовсім сам, вже було пізно щось міняти.
Рік тому почала доглядати за ним племінниця Оксана. Допоможу, якщо квартиру запишете на мене лагідно натякнула вона. Дід зрадів, погодився. Потім Оксана все витонченіше входила в довіру мовляв, давайте продамо той будинок-гробовичок у Дарниці, а купимо щось у передмісті під Києвом, з садом, виноградником, гойдалкою Вона нібито вже знайшла вигідний варіант.
Дід усе життя мріяв про затишок ближче до природи, тож погодився. Гроші після продажу Оксана швиденько переконала покласти в банк. Коли вони зайшли туди, вона сказала:
Сідайте на лавку, я все зясую, а торбу візьму з собою, бо хто-зна, може, за нами хтось підглядає
Зайшла, а вже й не вийшла. Дід чекав годину, другу, третю У банку людно не було, а ззаду ще один вихід. На наступний день пішов до неї у квартирі чужа тітонька та вже два роки як Оксана тут не живе, квартиру давно продали.
Отака невесела пісня, важко зітхнув Михайло Григорович. З того дня я й живу, де прийдеться: то на лавці під каштаном, то тут от, на дачі. Й досі диву даюсь, що не маю більше дому
Ой, а я теж думала, що така одна на світі, сказала Ярослава, й розповіла свою історію.
Тобі ще все попереду. Може, в тебе щось і краще складеться, підбадьорив дід.
А давай про хороше. Ідімо вечеряти! усміхнулася Ярослава.
Дивилась, як дід із захватом наминає макарони з сосисками, і серце щеміло які ж ми всі самотні насправді.
«Страшно Залишитись на старість самотнім, без рідного кута і рідної людини», думала.
Ярославко, я допоможу повернутися в університет. В мене там багато товаришів; впевнений, організуємо бюджетне місце, раптом сказав дід. Я, правда, у такому вигляді навряд чи колегам покажусь, але листа ректору напишу. Константин ще з минулого поможе!
Дякую щиро! Було б чудесно.
Ти також спасибі за пиріжки й за душу. Піду відпочину, вже пізно
Зачекайте, Михайле Григоровичу. Не залишайте мене саму тут три кімнати, вибирайте собі якусь до душі. Мені, якщо чесно, страшно самій залишатись і з пічкою цією я ще не подружилась. Чи не допоможете мені?
Не кину тебе, чесне слово, серйозно мовив дід.
***
Минуло два роки Ярослава здала сесію на пятірки й радісно летіла на дачу. Жила вона тепер у гуртожитку, а на дачу приїжджала у відпустку й на вихідні.
Привіт! обняла з порога дідуся Мишу.
Ярославко! Моя найрідніша! Чого не зателефонувала я б зустрів тебе на станції! Ну, як там, здала?
Все на ура! сміється дівчина. Ось, тортик притягла чайник став на плиту, святкуємо!
Чаювали вони з Михайлом Григоровичем, обговорюючи новини.
Я виноград посадив. Беседку змайстрував буде як у справжньому раю, бадьоро розповідав дід.
Ото добре! сміялась Ярослава. Взагалі, ти тут уже хазяїн, роби все, що душа забажає! Я ж тільки у гостях як зірка, заїхала й поїхала.
Дідусь ніби на очах перетворився: більше він не був самотнім. Тепер у нього і будинок був, і внучка Ярослава. Ярослава теж ожила душою: Михайло Григорович став їй наче рідний. Вона дякувала долі, що подарувала їй такого дідуся справжню родину тоді, коли всяка надія здавалась зниклою А можна я наступного літа тут надовго залишусь? раптом спитала Ярослава. Хочу відчути, що це місце моє, що ми тут справжні господарі.
Так і буде, доню, посміхнувся Михайло Григорович. Ми вже не бездомні.
Надворі шелестіло листя, сонце вечоріло в скляних квітках-фіранках. Десь під вікном цвіркун скрипів свою пісню, а з печі пахло яблуками, які дідусь присмажив ще зранку. Ярослава поставила тортик на серветку, швидко порізала, і вони разом засміялись, коли шматок мало не впав прямо на долівку і Михайло Григорович спіймав його у повітрі.
Ярослава глянула на цього чоловіка з лагідними синіми очима, і їй було добре, тепло, по-справжньому рідно. У їхній маленькій хатині більше не було місця для самотності тут жила надія й нова сімя, над якою навіть у найтемнішу ніч палало маленьке світло співчуття та любові.
З того літа їхня дача більше не була руїною. Тут завжди трималася закваска домашнього тепла, нові яблуні вкривались квітами, виноград переплітався через паркан, а ранками котяра Мурчик грівся на осонні, розкошував у затишку.
Ярослава часто думала: «Дім це не стіни. Це люди, котрі тебе чекають». Тепер вона знала точно: навіть після найбільшої втрати можна знайти місце, де серце знову навчиться радіти й жити.
