Безпритульний

Безпритульна
Катерині не було куди йти. Зовсім нікуди «Пару ночей можна перебути на залізничному вокзалі. А далі?» Раптом в голову вривалася думка «Дача! Як я могла її забути? Хоча Дача це занадто голосно сказано, руїна, хистка хата, крізь яку дме весняний вітер. Але все ж краще ніж вокзал», розмірковувала Катерина.
Вона сідає у приміський дизель-поїзд на стейшені ім. Володимира Великого у Києві й притуляється лобом до холодної шибки. Очі зімкнуті, але спогади огортають тіло важкими ланцюгами. Два роки тому Катерина втратила батьків, залишившись сама, без підтримки. Платити за навчання на юридичному було нічим, тому змушена покинути університет й працювати на базарі.
Після всіх перипетій, доля несподівано усміхнулась їй Катерина зустріла кохання. Пилип був добрим, витриманим, з живим поглядом. Через два місяці молодята скромно повінчалися у Свято-Михайлівському соборі.
Здавалося б, життя налагодилось Та доля вкотре сплела невидиму павутину. Пилип запропонував продати батьківську квартиру на Подолі й відкрити маленьку кав’ярню у центрі. Катерина повірила: Пилип все розповів так красиво, що жодного сумніву не залишилось. Вона була впевнена: скоро матеріальні труднощі забудуться. «Як станемо на ноги можна й про дитину подумати, так хочеться швидше бути мамою!», мріяла Катерина.
Але з кавярнею нічого не вийшло. Гроші розтанули, як весняний сніг, а з ними й сімейний спокій. Після нескінченних сварок, Пилип привів додому іншу дівчину й показав Катерині двері.
Стати до поліції вона не змогла звинувачень нема: квартиру вона продала сама, гроші віддала Пилипу
***
Уві сні вона виходить на станції «Дачна», й повільно бреде вздовж порожнього перону. Рання весна, ще холодно, але земля тримає в собі обіцянку зелені. За три роки хата заросла і стала майже непридатною до життя. «Ну нічого, наведу лад, все буде як колись», думає Катерина, але знає: як колись вже не буде.
Ключ швидко знаходиться під ганком, але скособочена двері не піддається. Катерина бореться з дверима, як з вітерцем на берегу Дніпра, але сил бракує. Вона сідає біля ганку й плаче, смуток розливається хвилями.
Раптом на сусідньому дворі тоненький димок тягнеться до неба; чується шум. Зрадівши, Катерина біжить туди.
Тітко Ганно! Ви вдома? кличе вона.
У дворі стоїть незнайомий старий, зарослий, коло маленького багаття, кипятив воду у склянці, що більше схожа на залізну миску.
Ви хто? Де тітка Ганна? Катерина відступає.
Не лякайтесь, просив би не дзвонити до поліції. Нічого лихого не роблю. У дім не лізу, живу тут, у дворі
Його голос приємний, мудрий на диво, ніби колись викладав у університеті.
Ви безпритульний? питає Катерина.
Так. Правильно, тихо каже чоловік, стежачи за землею. Ви тут живете? Не хвилюйтесь, я не заважатиму.
Як Вас звати?
Михайло.
А по батькові?
Федорович.
Катерина вдивляється в Михайла Федоровича: одяг старий, але чистий, й сам він акуратний хоч і забутий світом.
Я не знаю, до кого звернутися важко зітхає Катерина.
Що трапилось? співчутливо питає Михайло Федорович.
Двері просіли Не можу відкрити їх.
Якщо дозволите, подивлюсь, пропонує чоловік.
Дуже вдячна! радіє Катерина.
Поки Михайло Федорович вовтузився з замком, Катерина сиділа на лавці, й думала: «Хто я, щоб осуджувати його? Адже й я без дому, у нас схожі долі»
Катрусю, перевіряйте! старий з усмішкою штовхає двері. Ви ночувати тут хочете?
Ну, а де ж? дивується Катерина.
В хаті є піч?
Має бути тихо відповідає вона, не розуміючи нічого в печах.
А дрова?
Не знаю, сумно каже Катерина.
Добре. Ви заходьте, я щось придумаю, каже він й виходить.
Катерина годину прибирає. В хаті холодно, сиро. Їй страшно вона не знає, як жити тут. Невдовзі приходить Михайло Федорович з дровами. Несподівано вона відчула радість: нарешті поряд є жива душа.
Старий почистив трохи піч й запалив її. Через годину в хаті стало тепло.
Готово! Піч гріє, кидайте дрова час від часу, а на ніч загасіть. До ранку тепло триматиметься, пояснює він. А я повернуся до сусіднього двору, у мій шалаш. Не хочу повертатись до міста душа не витримує спогадів.
Залишайтесь на вечерю! Вип’ємо гарячого чаю, потім підете, наполегливо каже Катерина.
Михайло Федорович мовчки роздягається й сідає біля печі.
Пробачте, що лізу у Вашу душу Ви не схожі на безпритульного. Чому Ви живете на вулиці? Де Ваші рідні?
Старий розповідає все життя викладач національного університету. У молодості тільки робота, наука, захопленість. Старість підкралась тихо. Коли зрозумів, що залишився сам було пізно щось змінити.
Рік тому до Михайла стала приходити племінниця Олена. Дівчина обіцяла допомагати, якщо він заповість їй квартиру на Лукянівці. Михайло Федорович зрадів і погодився.
Далі Олена запропонувала продати квартиру й купити хатинку в Бучі: затишно, тихо, поряд ліс та садок. Вона вже підготувала варіант: не дорого, просторий двір.
Михайло Федорович все життя мріяв про природу. Погодився і виручені кошти поклав у банк. Олена з пакетом зайшла до приміщення банку, попередивши: «Дядьку Михайле, посидіть тут, я все зясую. Пакет візьму мало що»
Олена до банку зайшла та не повернулась. Годину, другу, третю В банку майже нікого, з другого боку був вихід. Старий не міг повірити: рідна людина вкрала все. Пішов до дому Олени двері відкрила невідома жінка: Олена давно поїхала, квартиру продала два роки тому
Ось така сумна історія зітхає старий. Живу на дворі. Все ще не вірю, що не маю дому
Я думала, що лише в мене так Дуже схоже, сміється крізь сльози Катерина й все розповідає.
Це погано. Я прожив життя, а тобі ще все попереду. Не опускай рук кожна проблема вирішувана. Ти молода, все буде добре, заспокоює старий.
Все, досить про сумне! Сідайте вечеряти! усміхається Катерина.
Вона спостерігає, як апетитно старий їсть макарони з ковбасою. В ту мить їй стало неймовірно жаль його: видно, наскільки він самотній.
Катрусю, я можу допомогти тобі з поверненням до університету. У мене залишилось чимало друзів там. Думаю, зможеш навчатися на бюджеті, неочікувано каже старий. В такому вигляді ні, та я напишу листа ректору, ти зустрінешся з ним. Костянтин мій добрий товариш. Він допоможе.
Дякую! Це було б чудово! радіє Катерина.
Дякую тобі за вечерю, за розмову. Облиш зараз піду, вже пізно, каже Михайло Федорович, підводячись.
Зачекайте, не йдіть! У мене три кімнати, займіть одну, яку забажаєте. А якщо чесно мені страшно залишатись самій. Боюсь печі вона мені не дається. Не кидайте мене у біді?
Не кину, серйозно відповідає старий.
***
Минуло два роки Катерина успішно здає сесію, й у передчутті літніх канікул їде до дачі. Живе в гуртожитку, але на вихідних тут.
Привіт! весело обіймає дідуся Михайла.
Катрусю! Моя рідна! Чого не подзвонила зустрів би тебе біля станції! Як там? Здала?
Та майже все на відмінно! хвалиться Катерина. Ось, торт принесла. Кіпяти чайник, святкувати будемо!
Катерина та Михайло Федорович пють чай й діляться новинами.
Я виноград посадив. Там буде бесідка, затишна, розповідає дідусь.
Чудово! Ти тут господар, роби як вважаєш потрібним, я ж то приїхала й поїхала, сміється Катерина.
Михайло Федорович надзвичайно змінився. Тепер він не самотній має дім, онуку Катрусю. А й для Катерини він став рідною людиною. Вона вдячна долі й весняному вітру за те, що подарували їй дідуся, який врятував у хвилину скрути
У сні Катерина мешкає у хатинці разом з духами саду, а весняні барвисті струмки промивають давні рани, і душа її сповнюється світлом берендицьких степів.