Щоденник, 15 жовтня
Важко дивитись, як твоя дитина перетворюється на дармоїда, а ти нічого не можеш з цим зробити. Мій зять, Орест Маркович, вже півроку сидить без роботи, а донька, Соломія, його ще й захищає. Каже, що йому, інженеру з вищою освітою, соромно йти кудись у кур’єри чи на склад. А сидіти на нашій шиї — це, мабуть, не соромно?
Два роки тому вони одружились. Весілля було гарним, ми зі сватьою поділили витрати на квартиру у Львові, вони самі робили ремонт. Тоді обоє працювали, грошей вистачало, хоч іноді витрачали їх не дуже розумно. Та ми не лізли — дорослі люди, нехай самі вчаться.
Пів року тому народився онук. Радість, звісно, була великою. Але водночас почалися й проблеми: Соломія пішла у декрет, а Орест одразу ж втратив роботу. Заощаджень — нуль. Ми з чоловіком допомагали, сватья теж підключилася. Купили все — від візка до ліжечка. Дочка отримує мізерні декретні, а Орест «шукає роботу» вже восьмий місяць.
Обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде «гідну посаду» і все поверне. Ми не вимагали грошей — лиш би на ноги стали. Але час іде, а нічого не змінюється. Втомилися вже. Невже так важко піти хоча б на будь-яку роботу — у супермаркет, на розвантаження? Але він каже: «Це не для мене». А Соломія йому піддакує.
Не витримала, сказала їй усе, що думаю. Кажу: «Він чоловік, батько, мусить годувати сім’ю, а не лежати на дивані, чекаючи, поки йому запропонують сто тисяч деревяних у місяць». А в цей час ми з батьком працюємо без відпочинку, щоб у них було що їсти.
Соломія образилася. Каже, що я жорстока, що не розумію їхнього стану. Мовляв, якщо він піде на роботу, то не буде часу на справжні співбесіди, й буде злий та втомлений. Ніби він зараз радісний та відпочилий!
Розмовляла зі сватьою. Вона теж обурена: син скаржиться, що важко, але навіть порохотя не візьме в руки. Ми вирішили — годі. Закриваємо «кредитну лінію». Жодних продуктів на тиждень, жодних підгузків за наш рахунок. Лише мінімум.
Може, це звучить суворо. Але чи справжня любов — це дозволяти їм гнити на місці? Вони самі повинні зрозуміти, що сім’я — це не вічні канікули.
Якщо зараз їх не штовхнути, через рік буде ще гірше. Він і далі чеІ раптом одного ранку Орест, не сказавши ні слова, вийшов з дому з портфелем і повернувся лише ввечері — з працевлаштуванням у приватним підприємці на склад.
