**Щоденник Василини**
З дитинства я мріяла стати лікарем. Жила з батьками в селі, а до школи бігала за три кілометри в сусіднє село. Там була й школа, і лікарня, і пошта, і аж три магазини.
Школа нова, велика. Вчилася я з задоволенням, все давалося легко. Закінчувала пятий клас.
Вась, уставай, скільки можна валятися? гукала мама, заходячи в домівку з відром молока, тільки що надоїла корову. Проспала в школу! Я ж будила тебе, коли йшла до хліва.
Ой, мамо, точно! зриваюся з ліжка, за дві хвилини вмиваюся, одягаюся, хапаю портфель і вибігаю з хати навіть не поснідавши. Мати встигла лише загорнути пару млинців у серветку й сунути мені в руки.
Бігти три кілометри це не шутки. Летиш, рахуючи телеграфні стовпи. Бігла сама усі діти вже пішли. Інколи сповільнювала крок, щоб перевести подих, а потім знову бігала.
Спізнюся, мабуть хвилювалася.
У школу влетіла разом із дзвінком. Швидко піднялася на другий поверх, заскочила в клас. Тільки сіла увійшла Тетяна Іванівна, вчителька української мови.
Василино, наче за тобою гнався вовк, зашепотіла сусідка по парті Іринка. Проспала? З тобою таке рідко трапляється.
Так, проспала, кинула у відповідь, і почався урок.
Той день минув як звичайно. Після школи йшла додому з дівчатами, потім нас наздогнали хлопці жартували, штовхалися. Дійшли весело.
Открила двері ключем, що ховали під ґанком, роззулася й залетіла в кімнату. Нікого вдома не було: тато на роботі, мама теж, вона розносила пошту. Тільки хотіла йти до своєї кімнати, як почула з маленької кімнатки важкий кашель. От і здивувалася!
Хто це? промчало в голові. Невже домовий? Мама ж казала, що вони бувають, а я сміялася
Швидше в свою кімнату, двері на защіпку! Поки переодягалася, прислухалася. Витягла голову в коридор знову кашель, чоловічий.
Тато на роботі Хто б це міг бути? Зазирнути боялася, там віконце завішене.
Легенько перекусила й вибігла на вулиць, сподіваючись зустріти маму. Оглянулася нікого. Сіла на лавку. Тут ішов Мишко, сусідський хлопець із сьомого класу.
Мишку! помахала йому. Зайди на хвилинку!
Чого тобі? питає.
У нас хтось кашляє вдома боюся. Батьків нема.
Ну що це за кашель такий?
Сам подивись, давай разом?
Заглянули. На ліжку лежав дуже худий чоловік шкіра та кістки.
Доброго дня, а ви хто? визирнула я з-за Мишки.
Доброго прохрипів він. Геннадій, твій дядько.
Ніякого Геннадія я не знала. Вийшли з хати.
Ну от, дядько, а ти налякалася, сміявся Мишко. Ну я пішу.
Ледаче дочекалася мами, розпитала.
Молодший брат мій, Генка. Сидів у вязниці, потім звільнився, а тепер прийшов у тако”Тепер Василина стояла перед вибором залишитися в рідному селі, де кожен камінь знайомий, чи вирушити до великого міста, щоб втілити свою мрію про білий халат.”
