Яскравий сонячний ранок. Тарас, поглинутий піснею у навушниках, прибирав підлогу на автовокзалі. Останні 10 років цей автовокзал був його світом.
Раптом його відволік голос: «Перепрошую».
Тарас обернувся й побачив жінку літ 35. Вона виглядала знесиленою, а по її червоним, спухлим очам і слідах сліз на щоках було видно, що вона нещодавно плакала. Вона тримала на руках немовля, а поруч стояли двоє старших дітей.
«Чим можу допомогти?» – занепокоєно запитав Тарас, знімаючи навушники.
«Мені… потрібно до Києва. Чи не могли б ви допомогти з квитком?» – її голос тремтів.
«У вас все гаразд? Ви схвильовані», – сказав він.
Жінка вагалась. «Я… тікаю від чоловіка. Не слід розповідати, але він… погана людина. Я не могла його знайти дніми, а його слова й вчинки… мене лякають. Хочу поїхати до сестри у Київ. Гаманець загубила. Будь ласка, допоможіть».
Тарас не міг відмовити, хоч і знав, що це останні гроші. Він пішов до каси та купив квиток.
«Дякую вам від усього серця», – всхлипнула жінка, коли він подав їй квиток.
«Бережіть дітей», – сказав він.
«Дайте вашу адресу», – попросила вона.
«Навіщо?»
«Хочу подякувати. Будь ласка».
Тарас поступився. Незабаром автобус із жінкою та дітьми зник у далині.
Тарас закінчив роботу та пішов до доньки, Соломії. Вона була єдиною, хто в нього лишився після того, як дружина пішла. Він пережив важкий час, але знайшов сили заради доньки.
Соломії було 10 років, і вона вже брала на себе обов’язки, невластиві її віку. Після школи вона зав’язувала коси й бралась за прибирання, а то й допомагала Тарасу готувати.
У їхній маленькій кухні вони разом сміялись, готуючи страви. Ввечері вони зазвичай сиділи на дивані, ділячись новинами. Але наступного ранку все змінилось.
Тараса розбудив голос Соломії. «Тату! Прокинься!» – вона легенько трясла його за плече.
Він сів, труВони трималися за руки, коли поліція вела злочинців до машини, і Тарас усміхнувся, розуміючи, що найцінніший скарб у нього вже був – його донька Соломія.
