Боляче згадувати, неможливо забути
Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові довгі вихідні.
— Я вирішила поїхати на могилу до мами. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.
— Надовго? У родичів зупинишся? — запитала Оленка.
— Родичі… — Марія задумалась. — Мама рано пішла. Батька я не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У тітки Наді зупинюся. Вона в нашій квартирі живе. Хотіла подзвонити, попередити, та номеру телефона не зберегла. А може, в неї його й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. Взагалі, хотіла туди й назад, одним днем обійтися, — відповіла Марія.
— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.
— Думала, у тебе плани на свята, не пропонувала. Поїдемо. Удвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти до трьох років там жила. Не пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю. — Оленка на мить задумалася й похитала головою.
— Тітка Надя колись приїжджала до нас. Ти вже велика була. Як дізналася, що я не збираюся повертатися в місто, попросилася жити в нашій квартирі. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею додому, допомагала прописатися. От у неї, якщо не встигнемо, і зупинимось.
Ранком вони поїхали на вокзал. Чекаючи на автобус, Марія озиралася. Бачила кілька знайомих облич, але ті не підійшли. Вона й сама не могла б точно сказати, хто це. В автобусі було багато людей, майже всі місця зайняті.
— Ти хвилюєшся? Все-таки зустріч із минулим, із спогадами, — запитала Оленка, нахилившись до мами, коли вони вмостилися на сидіннях.
— Минуле не завжди світле й радісне. Було в ньому й таке, про що не хочеться згадувати, — зітхнула Марія.
— Ти батька маєш на увазі?
— І його теж. Давай не будемо зараз про це, — різкіше, ніж треба, обірвала вона.
— Гаразд, — Оленка відкинулася на спинку сидіння й подивилася вперед.
Автобус рушив з вокзальної площі й поїхав містом, яке Марія вважала своїм. Монотонний гудіння двигуна колихав. Оленка заснула, схиливши голову на мамине плече.
Марія їй позаздрила. Вона дивилася на ліс за вікном, але заснути не виходило, як не намагалася. Занадто хвилювалася. Стільки років вона ховала спогади про минуле глибоко в душі, а тепер вони виривалися назовні, турбуючи її й змушуючи сумніватися в правильності рішення поїхати в місто своєї молодості…
***
Західне сонце ласкаво гріло обличчя двох подруг, що сиділи на балконі.
— Завтра останній іспит, і свобода! Подамо документи до інституту й будем чекати. Активно, — додала Іра. — Виспимося, купатимемося, гулятимемо.
Маша гойдалася на табуретці, підклавши під себе долоні.
— Ти чого така? Маш, ти не захворіла? Бліда якась, — непокоїлася Іра, пильно дивлячись на подругу. — Чи ти…
— Що я? — різко відповіла Маша, не дивлячись на неї.
— Сама знаєш що. — Іра не відводила очей. — Дівчата базікали, що у тебе з Максимом… — вона не договорила.
Маша перестала гойдатися й завмерла. Тепер Іра дивилася на неї з цікавістю.
— Не кажи дурниць. Нічого в нас із Максимом не було. Гаразд, пішли, скоро мама прийде, побачить, що не вчимося, буде лаятися. — Маша встала й пішла на кухню.
Заскрипів замок у дверей — прийшла мама з роботи. Побачила доньку з подругою й без привітання запитала:
— Ну що, все вивчили? До іспитів підготувалися?
— Добрий день, тіто Олю. Так, ми разом займалися, — пробігА життя йшло далеко, немов річка, що все змиває на своєму шляху — і біль, і згадки, залишаючи лише тиху мудрість у серці.
