Біль у спині не зупинив її, коли вона йшла відчиняти двері.
Марія-Антоніна витерла вологу долоню й, стогнучи від болю, попрямувала до входу. Дзвінок був несміливим, але вже третім поспіль. Вона мила вікно й не встигла відразу вийти За дверима стояла дівчина дуже гарненька, але бліда, з втомленими очима.
Маріє-Антоніно, кажуть, ви здаєте кімнату?
Ох, ці сусіди! Завжди когось посилають! Я не здаю кімнат, ніколи не здавала.
Але мені сказали, що у вас є три кімнати.
То й що? Чи я зобовязана здавати? Звикла жити сама.
Добре, пробачте Мені казали, що ви віруюча, тому я подумала
Дівчина, приховуючи сльози, повернулася й поволі пішла сходами вниз. Плечі її тремтіли.
Дитинко, повертайся! Я ж ще не відмовила! Молодь зараз дуже вразлива плаче з приводу й без. Заходь до хати, поговоримо. Як тебе звати? Можна на «ти»?
Оксана.
«Оксана»? Що, батьки з Полісся?
У мене немає батька. Я сирота. І матері теж. Мене знайшли у підїзді добрі люди й віднесли до поліції. Мені навіть місяця не було.
Ну, не ображайся. Заходь, попємо чаю, побалакаємо. Ти голодна?
Ні, купила булочку.
Булочку! Ох, молодь не дбаєте про себе, а в тридцять років шлунок хворий. Ну давай, сідай, ось гарячий гороховий суп. Чай теж підігріємо. У мене багато варення. Чоловік помер пять років тому, а я все готую, наче для двох. Поїмо, а потім допоможеш мені вікно домити.
Маріє-Антоніно, чи можу я щось інше зробити? У мене голова крутиться, боюся з вікна впасти я вагітна.
От тобі й на! Яке ж мені лихо! Ну й пустилася ж ти!
Чому відразу так думати? Я одружена. Василь із того ж дитбудинку. Його забрали в армію. Недавно був у відпустці. А коли господиня дізналася, що я в положенні, то виселила. Дала тиждень знайти нове житло. Ми жили недалеко. Але ж бачите обставини
Обставини Що я з тобою робитиму? Переставимо ліжко в кімнату Павла. Гаразд, заселяйся до мене. Грошей не візьму, навіть не думай розсерджуся. Іди збирай речі.
Далеко не треба. Усі наші речі з Василем у мішку біля підїзду. Тиждень уже минув, і я зранку обійшла кілька будинків із своїм добром.
Так вони стали двома Оксана вчилася на швачку. Марія-Антоніна багато років тому стала інвалідом після важкої залізничної аварії, тому сиділа вдома, вязала серветки, комірці, дитячі панчішки й продавала їх на ринку. Її вироби розкуповували швидко тонкі, ніжні, як моріна піна. Грошей у домі вистачало. Ще трохи давав город овочі та фрукти. У суботу вони працювали на ділянці. У неділю Марія-Антоніна ходила до церкви, а Оксана лишалася вдома, перечитувала листи Василя й відповідала. До храму вона ходила рідко, скаржилася на біль у спині та голові.
Однієї суботи, коли врожай уже зібрали, вони готували землю до зими. Оксана швидко втомлювалася, і Марія-Антоніна відправляла її у хатку відпочити й послухати старі платівки, які колись купила з чоловіком. Тієї суботи майбутня мати, попрацювавши з граблями, лігла відпочити. Марія-Антоніна кидала у вогонь сухі гілки, задумавшись. Раптом почула крик: «Мамо! Мамо! Іди швидше!» Забувши про ноги й хворі суглоби, вона кинулася до хати. Оксана кричала, тримаючись за живіт. Швидко вмовивши сусіда допомогти, вони на старій «Жигулі» понеслись до пологового. Оксана стогнала: «Мамо, мені боляче! Але ж ще рано, до січня далеко! Мамо, молись за мене, ти ж вмієш!» Марія-Антоніна плакала, шепочучи молитви.
У приймальні Оксану забрали на ношах, а сусід відвіз Марію-Антоніну додому. Всю ніч вона молилася Богородиці, щоб дитина врятувалася. Вранці подзвонила до лікарні.
У вашої доньки все добре. Вона постійно кликала вас і Василя, плакала, потім заспокоїлась і заснула. Лікар каже, що викидня не буде, але їй треба ще тиждні пДалі вони разом виховували маленьку Марічку, і кожен день наповнював їхнє життя світлом, наче той зимовий сонячний промінь, що пробивався крізь вікна старої київської хати.
