**Щоденник**
«Допомагати більше не буду, поки вона не піде від цього нероби» так я сказала своїй доньці.
Кожен день наш дім трясеться від сварки не через мене чи чоловіка, а через зятя. Ця людина, за яку вийшла моя донька, безмежно лінива й безвідповідальна. Він не працює вже більше року, задовольняючись випадковими підробітками, а решту часу просто нічого не робить. Моя донька тягне на собі всю родину, виховує двох дітей, перебуваючи у декреті. А він? Просто існує.
Звичайно, вона не може працювати на повну близнюки потребують постійної уваги. Я пропонувала допомогти, але за однієї умови. Так, суворої та чіткої: не дам і копійки, поки вона не розлучиться з цим нахлібником. Бо допомагати їй це, у певному сенсі, годувати й його. А я більше не хочу спонсорувати чиюсь лінощі.
З самого початку мені не подобався Андрій. Я сподівалася, що це минуться, що вона прозріє. Але на жаль вони одружилися. Молодість, кохання, ілюзії все це затуманило їй розум. А тепер ми розбираємося з наслідками.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше вона здавалася, і це був наш єдиний додатковий дохід на пенсії. Але молоді не мали грошей на оренду, тож ми поступилися. Я лише попросила їх зробити невеликий ремонт, щоб дітям було комфортно.
І тут Андрій показав своє справжнє обличчя:
Я цим займатися не буду. Я не майстер, я інтелектуал. Нехай це роблять професіонали.
Та на які гроші, скажи мені? Він навіть не заробив на викрутку. Все, що він вміє, це філософствувати та скаржитися на невдачу. Працювати ввечері? Ні. У вихідні? «Треба відпочивати». Він звик, що йому все мають.
Коли я прямо сказала, що він нероба, він образився: «Ви до мене несправедливі». А моя донька? Замість підтримати, докорила мені:
Через вас ми знову посварилися. Чому ви втручаєтеся?
Я вирішила дистанціюватися. Але попередила чітко: якщо вона сама у цю ситуацію влізла, то хай і вибирається. Нехай потім не тягне руку. Але коли я дізналася, що вона вагітна близнюками, мені розірвало серце. Я сподівалася, що Андрій опамятається, але ні нічого. Все знову впало на нас. Ми зробили ремонт, шукали ліжечка, навіть ходили з нею до лікаря. А він? Як і раніше розвалювався на дивані перед компютером.
Марія робила, що могла, але вже почала розуміти, з ким повязала життя. Разом ми якось підготували квартиру. Все зробили власними силами. Звісно, він потім купив якісь дрібнички на розпродажі але це не виправдання. Коли у тебе сімя, треба діяти як чоловік. А він? Просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони виживають: вони оформили кредитку. Не сказавши нам. Ховали це. А потім дзвінок:
Мамо, ми не витягуємо. Допоможи
Я розлютилася:
Маріє! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не може вкрутити! Як ти збиралася все тягнути сама?
У нас просто складний період
Який ще період? У вас є житло, батьки, які все на собі тягнуть. А він? Навіть роботу знайти не може то зарплата маленька, то далеко, то графік не підходить!
Мамо, ти не розумієш Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
Але саме за копійки й живуть! Ти, твої діти, і він за наші!
Мені набридло бути «дойною коровою». Я сказала:
Поки не розлучишся, можеш забути про нашу допомогу. Жодної гривні. Якщо хочеш жити з ним, тягни сама.
Вона розплакалася:
Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?
Тоді я сказала те, що давно думала:
Краще без батька, ніж із таким зразком. Чоловік, який живе за рахунок інших.
Я мати. Але я відмовляюся бути жертвою. Я хочу, щоб моя донька виховувала дітей з чоловіком, а не з тягарем. Щоб вона поважала себе. Щоб не просила допомоги, поки він потягує чай на дивані.
Вона мовчки поклала трубку, але я знаю одного дня вона зрозуміє.
