Ніколи більше
Після роботи Оксана зайшла до магазину. Готувати не хотілося, але ж Даринку годувати треба. Взяла пачку макарон і сардельки. Донька з дитинства обожувала їх більше за будь-які інші страви. Ще купила пакет молока і батон.
Біля каси вишикувалася невеличка черга. Перед Оксаною стояв огрядний чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «На вигляд молодий, а таку шапку надів. Мабуть, кохана дружина зв’язала. Отак… Вміють жінки уродувати чоловіків, щоб ані в кого й думки не виникло позаздрити. Цікаво, яке в нього обличчя? Напевне, дитяче до непристойності», — міркувала вона, вдивляючись у цю кумедну полосатку.
Чоловік обернувся й подивився на неї, відчувши пильний погляд. Оксана швидко відвела очі. «Та ні, на дурня не схожий», — подумала вона вже м’якше. Він знову глянув на неї.
— Ви в мені оком дірку просвердлите, — сказав він.
— Та було б у що вдивлятися. Більше нічого робити, — буркнула Оксана з серцем.
Черга не рухалася. Всередині неї клекотіло роздратування. І ця шапка ще… Захотілося кинути продукти й тікати, але ж інших крамниць поблизу не було. «Скільки разів помічала — коли в черзі чоловіки, це завжди надовго. Зараз почне вибирати цигарки: „Дайте сині з червоною смужкою. Нема? Тоді білі з зеленою наклейкою“. Оксана в думках передражнила його. — Потім довго шукатиме дрібні в кишенях. Ну хіба ж складно завчасно підготувати?..» — зітхнула вона.
Так і сталося. Чоловік біля каси дійсно задрав куртку й почав виловлювати з вузьких джинсів дрібняки. Оксана демонстративно зітхнула.
— Поспішаєте? Проходьте, — сказав «В’язана шапка» і відступив убік.
Вона знизала плечима й стала на його місце. Чоловік нарешті знайшов потрібну суму, складав у пакет скромний набір продуктів і пішов.
Дійшла черга Оксани. Касир пробивала товари, а вона марно копалася у сумці в пошуках картки.
— Жінко, ну можна ж швидше? Гроші треба наперед готувати, — сердито подзвонив хтось із черги.
— Картку загубили? — цілком їдко запитав «В’язана шапка».
Оксана навіть не глянула на нього, продовжуючи нишпорити в кишенях.
— Я заплачу, — сказав він касиру.
— Не треба! — вигукнула Оксана, червоніючи. — Ось, знайшла. Вибачте. — Вона з полегшенням приклала картку до термінала.
Зібрала продукти й спішно вийшла з магазину. «Що зі мною? Ну й чого мені його шапка? Подобається — нехай носить. Злість бере… Нервова стала», — лаяла себе Оксана дорогою додому.
«У всьому чоловік винний. А жили ж добре… Чи мені так здавалося? Пішов до дурної дівчини, яка від нього завагітніла. ПоряА потім настане день, коли Оксана зрозуміє, що найкращі речі в житті трапляються несподівано, і з цього дня вона більше ніколи не буде говорити “ніколи”.
