Я живу сама. Дочка вже давно вийшла заміж, а чоловіка не стало шість років тому. Спершу було незвично, але час гарний помічник. Інколи діти залишають у мене онучку, Лесю. Вона така хороша дівчинка, але відколи увійшла в період підліткового віку я все частішу чую від дочки скарги на поведінку Лесі.
Діло житейське, тим більше, що я також проходила цю школу, тож і запропонувала аби Леся пожила декілька днів у мене. Звісно дівчинка пручалася, бо гостювати в бабусі з ночівлею «це відстій», але вибору у неї не було.
На вечерю я запекла картоплю з куркою, зробила сала з огірка та помідори й покликала Лесю до столу. Вона неохоче вийшла з кімнати, гидливо поглянула на стіл та заявила мені, що не буде таке їсти! Коли ж я запитала, що нині їдять такі принцеси, як вона, онучка насмішкувато відповіла: «Суші».
Наступного дня історія повторилася, Леся знову вимагала замовити їй суші, інакше вона голодуватиме.
-Ну що ж, Лесю, ти дівчинка доросла й можемо приймати самостійні рішення. Надумала голодувати – голодуй, а я піду поїм картопельки, що залишилася.
Більше онучку до столу я не кликала і їла сама. Голодування Лесі тривало один день, поки вона не з’явилася на кухні із проханням дати їй їсти.
-А їжі немає. Я на одного приготувала. Якщо хочеш, можеш стати до плити й зварити.
-Бабусю, але я ж не вмію готувати! Хіба ти не можеш?
–Невмілого руки не болять, а в бабусі все болить. Як приготуєш, то й мене позвеш, а я тим часом відпочину.
Крутилася онучка на кухні, каструлями торохкотіла, а потім покликала мене вечеряти. На столі стояла тарілка з макаронами, салат із зелені та підсмажені сосиски.
-Дякую, онучко! Все було дуже смачно, ото комусь хороша господиня дістанеться!
І піднесеному настрої Леся ще й посуд перемила. Більше вона від моєї їжі не відмовлялася, а коли повернулася додому, то батьки не могли впізнати своєї дитини. Так що ловіть лайфхак, наче так молодь каже: «Якщо більше не вивозиш, клич бабусю, й переможеш!»
