Мій календарний рік складався не зі звичних місяців, а фертильних періодів та днів, коли у мене була овуляція. Я одружена вісім років, шість із яких безнадійно намагаюся завагітніти. Не буду перераховувати у скількох лікарів та скількох клініках довелося побувати – все одно результат нульовий.
Влад, мій чоловік, старався бути мені опорою, завжди підбадьорював та підтримував. Він запевняв, що у нас ще будуть діти, але з плином часу усі мої надії безнадійно згасали. Врешті-решт довелося змиритися з фактом, що мамою мені не стати, а виховувати чужу дитину я не хотіла.
Коли у нашому оточенню усі друзі та знайомі заводили сім’ї та народжували дітей, мені ставало ще гірше. Не можу сказати, що я заздрила, радше не могла зрозуміти. Чому життя таке несправедливе, чим ми гірші за інших? Усі ці сумніви та злість породили у мені постійне невдоволення та підозри.
Я ревнувала Влада до кожного зустрічного стовпа. Влаштовувала скандали та істерики та взяла за мету упіймати чоловіка на гарячому. Слідкувати за ним було не важко, адже я не працювала. Вранці годувала Влада сніданком, а потім супроводжувала його до роботи й назад. Через кілька днів втомилася від своєї місії й думала покинути цю затію, поки не отримала доступ до телефона чоловіка.
Мені потрібно було заплатити за світло. Зайшла у банківський додаток й помітила списання коштів у дитячих магазинах. Навіщо Владові купувати дитячі речі, якщо ми бездітні. Висновок напрошувався сам собою – він завів коханку та ще й з дитиною. Я не знала, що гірше – те, що він мені зраджує з іншою, чи те, що він став батьком, хай навіть не своєї дитини.
Моє життя перетворилося на суцільний клубок нервів. Ще кілька днів в постійних роздумах і я здуріла б. Владислав помітив, що я сама не своя. Навіть хотів відвести мене до лікаря, але я попросила його дати мені можливість побути наодинці. На вихідних чоловік запланував поїздку на риболовлю, от тільки він наскільки неуважний, що навіть не взяв із собою вудки.
Через додаток у телефоні я прослідкувала його місце знаходження. Поїхала за вказаною адресою й таки переконалася, що мала рацію. Біля багатоповерхівки на дитячому майданчику мій Владислав розважав маленького хлопчика, а той кликав його «татком». Красива жінка сиділа на лаві неподалік від них та весело посміхалася.
Влаштовувати скандал я не стала. Спокійно повернулася додому, сіла за стіл й просиділа так, поки Влад не повернувся додому.
-Я все знаю, тому не смій мене обманювати! Єдине, що хочу знати для чого ти продовжував жити зі мною, якщо отримав те, чого завжди так сильно прагнув? – я не дивилася на свого чоловіка, бо не хотіла аби він бачив мої сльози.
Влад швидко подолав відстань, що нас розділяла, сів переді мною й міцно стиснув мої руки, змушуючи подивитися на нього.
-Ти кохання всього мого життя й цього не змінити. Я ніколи не зраджував тобі й не збираюся цього робити. Так, у мене є син, але я дізнався про нього лише два місяці тому. Варвара, мати хлопчика, моя колишня однокласниця. Ми провели одну ніч разом, а потім вона щезла. Це було ще до знайомства з тобою.
Пробач, що одразу не розповів. Просто не хотів тебе засмучувати та боявся, що ти не дозволиш бачитися з сином або змусиш мене обирати.
Великий камінь впав із моєї душі. Я кинулася в обійми Влада, не стримуючи сліз. Звісно я не була проти, щоб чоловік спілкувався з рідним сином. Захарчик чудовий хлопчик, ми познайомилися й навіть зуміли потоваришувати. Його мати не проти того, щоб малий залишався у нас на вихідних. Хоч я й не стала повноправною мамою, але вдячна богу за цю дитину.
