**Заслужене щастя**
Олена прийшла з роботи, перевдягнулася та випила чаю. Вечеря ще чекала, встигне. Андрій прийде за годину-дві. Вона взяла книжку, лігнула на диван і з насолодою витягла ноги. Цілий день простояла на підборах.
Олена працювала вчителькою у початкових класах. Виглядала охайно, з акуратною стрижкою. Носила суворі костюми та скромні сукні — так вимагав шкільний дресс-код. Їй щодня доводилося спілкуватися з батьками учнів, які були з різних верств. Вона вміла не виділятися серед тих, хто скромніше жили, і не загубитися поряд з успішними. За роки роботи навчилася говорити чітко й спокійно, не піднімаючи голосу. Діти та їхні батьки її поважали.
Через кілька сторінок очі Олени почали слипатися. Вона примружила їх і незабаром заснула. Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Олена сіла, протерла очі, нахилилася підняти книжку — і раптом почула дзвінок у двері. У Андрія був ключ, та й було ще рано. Дзвінок повторився — нерішучий, короткий.
Олена глянула у дзеркало в передпокої, поправила збиту зачіску й відчинила двері.
На порозі стояв Микола, друг і колега Андрія.
— Вітаю, Олено.
— Вітаю, Миколо. Андрій ще не повернувся з роботи, — сказала вона.
— Знаю. Я… до тебе, — він переступив з ноги на ногу.
— Заходь. — Олена відступила, пропускаючи його.
Микола зняв пальто, повісив на гачок, шарф запхнув у рукав. Потім зняв чоботи. Олена дивилася на нього, гадаючи, що могло змусити його прийти. Хіба щось сталося з Андрієм?
Микола підтягнув піджак і глянув на Олену, чекаючи запрошення.
— Заходь на кухню, — сказала вона.
Усі важливі розмови зазвичай відбуваються саме там.
Микола сів за стіл. Олена підійшла до плити, увімкнула чайник. Він одразу зашумів.
— Чай чи кава? — озирнулася вона.
— Чай, дякую, — відповів Микола.
Олена дістала чашку. Вазочка з цукерками та печивом вже стояла на столі. Чайник швидко закипів, оголосивши про це голосним свистом.
Вона налила чаю, підсунула Миколі вазочку й сіла навпроти.
— А ти не вип’єш зі мною? — спитав Микола, відчуваючи себе не в своїй тарілці.
— Ти ж не просто так прийшов. Щось сталося? З Андрієм? — замість відповіді запитала Олена.
— Живий і здоровий твій Андрій. — Микола опустив очі, розглядаючи цукерку.
— Кажи, — нетерпляче попросила Олена.
— Давно хотів тобі сказати… — Микола розгорнув фантик. — Ти жінка гарна, розумна, господиня першого ґатунку… Не хотів втручатися в ваше життя. Але мушу відкрити тобі очі на Андрія. — Він поклав цукерку в рот.
— Ну? Меня що, кліщами з тебе витягувати? — Олена втрачала терпець.
— Мені неприємно казати… — Микола голосно ковтнув чаю.
— Кажи, — різко сказала вона.
— У Андрія є коханка, — випалив Микола й раптом закашлявся, подавившись.
Олена підвелася, перегнулася через стіл і ляснула його по спині. Потім сіла й засміялася.
— Ти не зрозуміла, що я сказав? Невіриш? Чи знала? — збентежено спитав Микола.
— Ох, а я вже подумала, що щось страшне, — скрізь сліз промовила Олена.
Тепер черга Миколи дивуватися.
— Ну й що? Андрій мужик як мужик, ще в самому розквіті. А тобі яка справа? Ви ж друзі, а друзі не зраджують. Сам скільки разів відбирався? — холодно подивилася Олена.
— Свою сім’ю згубив, тепер мою руйнуєш? — обурилася вона і навіть підвелася зі столу.
— Я— Я тільки відкрив тобі очі, — пробубонів Микола, червоніючи від сорому.
— Іди, — різко перебила Олена, — і більше ніколи не з’являйся в моєму домі.
Він швидко вийшов, залишивши за собою важку тишу, яка нагадала Олені, що справжнє щастя не руйнується від чужих слів, а тримається на довірі і любові.
