Боляче пам’ятати, неможливо забути
Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало — два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові довгі вихідні.
— Вирішила до мами на могилку поїхати. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.
— Надовго? У родичів зупинишся? — запитала Олеся.
— Родичі… — Марія задумалася. — Мама рано померла. Батька не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У двоюрідної сестри зупинюся. Вона в нашій хаті живе. Хотіла подзвонити, попередити, та номера телефону не зберегла. А може, в його й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. Взагалі, хотіла туди й назад, одним днем обійтися, — відповіла Марія.
— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.
— Думала, у тебе плани на свята є, тому не пропонувала. Поїдемо. Удвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти до трьох років там жила. Не пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю. — Олеся на мить задумалась і похитала головою.
— Надія приїжджала колись до нас. Ти вже велика була. Як дізналася, що я не збираюся повертатися в місто, попросилася жити в нашій хаті. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею додому, допомагала прописатися. Ось у неї, якщо не встигнемо, і зупинимося.
Ранком вони вирушили до вокзалу. Чекаючи на рейсовий автобус, Марія озиралася. Бачила кілька знайомих облич, але ті не впізнали її, не підійшли. Та й вона сама вже не могла б сказати, хто це і як звуть. У автобусі народу набилося багато, майже всі місця зайняті.
— Ти хвилюєшся? Все-таки зустріч із минулим, із спогадами, — спитала Олеся, схиливши голову й зазирнувши у вічі матері, коли вони вмостилися в автобусі.
— Минуле не завжди світле й радісне. Було в ньому й таке, що не хочеться згадувати, — зітхнула Марія.
— Ти батька маєш на увазі?
— І його теж. Давай не зараз про це, — різкіше, ніж треба, обірвала Марія доньку.
— Гаразд, — Олеся відкинулася на спинку сидіння й знівечила поглядом простір перед собою.
Незабаром автобус виїхав із привокзальної площі й подався містом, яке Марія вважала своїм. Монотонне гудіння мотора колихало. Олесина голова схилилася на плече — вона спала.
Марія їй позаздрила. Вона дивилася на мількаючий за вікном ліс. Заснути не виходило, як не намагалася. Занадто хвилювалася. Стільки років вона ховала в глибинах свідомості спогади, а тепер вони рвалися назовні, порушуючи її спокій і змушуючи сумніватися в правильності рішення повернутися до міста своєї молодості…
***
Сонце, що сідало, золотими променями пестило обличчя двох подруг, що сиділи на балконі.
— Завтра останній іспит здамо й усе, свобода! Подамо документи в інститут і будем чекати. АДалі вони мовчали, і лише тихий шелест листя нагадував, що час не зупинився, а біль — це теж частина життя.
