Bона змушена була розстатися не лише з рідною домівкою, а й донькою, що було найболіснішим моментом. Але діватися було нікуди

Її життя змінилося зненацька. І вона змушена була розстатися не лише з рідною домівкою, а й донькою, що було найболіснішим моментом. Але діватися було нікуди – треба було їхати.

Так вона опинилася в далекій Італії. Марта ще довго не могла оговтатися від тих приголомшливих подій, що так карколомно змінили її життя.

Жінці спочатку  було важко справитися з емоціями, які переповнювали її до краю. Проте вибору не було. Поступово втягнулася в роботу, яка полягала в догляді за лимонним садом. Господиня, що прийняла її на роботу, була доброю, розуміючою.

Марта поступово приходила до тями. Зживалася з новими реаліями. Їй навіть часом здавалося, що надмірно пекуче сонце пече менше, ніж той біль, що застряг десь усередині.

А це був біль втрати коханої людини і розставання з найріднішими –  мамою, донечкою, домівкою.  Її Олесі було всього лиш п”ять. Ще зовсім маленька. Коли цілувала її білявеньку голівку, то відчула, як це прикро відривати її на певний час від себе. Уся надія тепер була на матір, яка була на цей час доволі міцною і могла всьому дати раду.

Слава Богу, матір не заперечувала – розуміла, що в цьому є необхідність, бо втрьох на її пенсію не проживуть. А з роботою в рідній країні надто скрутно. Може,  якось зможе забутися, відірватися  думками від тих подій, які забрали її коханого чоловіка.

Вона дзвонила до рідних щодня. Спілкувалася зі своєю донечкою-щебетушечкою і матір”ю, яка десь між словами заспокоєння приховувала також труднощі, з якими доводилося стикатися у вихованні внучечки.

Так збігли довгих два роки. Врешті Марта може провідати рідних. Олеся витягнулася і стала, на подив, наче чужою. Ні-ні! Марта з таким же теплом і любов”ю потягнулася до дитини. А от мала вела себе відсторонено, наче до неї в гості прибула чужа тітка.

І знову від”їзд . Знову розлука. Цього разу на всіх три роки. Дитина звиклася, що мама в неї десь там, у далекій Італії. Бабуся в неї добра. Любить свою єдину внучечку понад усе, готова небо прихилити, якби могла.

Не зчулася Марта, як минули довгі дванадцять років. Можна повертатися додому, бо вже сила була не та. І встигла заробити якусь копійку і невелику пенсію на старість.

Мама вже зовсім похилилася від старості, чи, може, від самотності. Мала Олеся вже зовсім не мала – вища за неї. Зустріла її, Марту, колючим поглядом, наче не свою рідну.  Проте Марта витримала цей погляд, що болісно вколов її в самісіньке серце.

Після такої холодної зустрічі Марта зрозуміла, що між нею і дочкою за час розлуки постала стіна. Гроші, подарунки, які вона надсилала, не хвилювали дочку, вона сприймала їх, як належне. А от тепла, любові, ніжності між ними не було, вона їх не відчувала в ті миті, коли ці почуття були вкрай потрібні. А тепер годі все надолужити. Та й матір он як зiстарілася. Уже не в змозі сама дійти до магазину без перепочинку.

 Жінка втомлено сиділа на канапі.  Місяць тому придбала квартиру для Олесі. Думала, можливо, це налагодить спілкування між ними. Але такий подарунок не розтопив холоду між ними. Олеся була холодною.     

Збіг ще рік. Матір несподівано захворіла і відійшла. Усі зусилля, яких докладала Марта, щоб налагодити зв’язок з донькою, були марними. Олеся перейшла жити до своєї квартири. Марта залишилася сама. Зв’язок з дочкою був надто натягнутим. Усі намагання матері знайти тепло в спілкуванні з дочкою не мали бажаного успіху.

Марта за ці роки здобула матеріальну свободу, але втратила основне – спілкування з дочкою. І тепер себе тішила надією, що, можливо, Олеся вийде заміж і народить для неї внучечку чи внука, яким вона зможе віддати власне ще не розтрачене тепло. 

Оцініть статтю
Дюшес
Bона змушена була розстатися не лише з рідною домівкою, а й донькою, що було найболіснішим моментом. Але діватися було нікуди