Я хочу зробити ремонт у квартирі, а свекруха — гучне весілля на весь район. Хто кого переможе?
Якби хтось рік тому сказав мені, що ми з чоловіком будемо сваритися через весілля, я б розсміялася. Адже головне — кохання, так? Ми з Андрієм разом вже майже п’ять років. Живемо у моїй квартирі у Львові, яку я раніше здавала, а потім відремонтувала на швидку руку і заселилася. Але тепер тут потрібен капітальний ремонт — труби, стіни, проводка, підлога. Це не розкіш, а необхідність.
Я запропонувала компроміс: розписатися тихо, без ресторанів та галасливих гулянок. Посидіти з батьками вдома, за столом. А зекономлені гроші вкласти в наш будинок — в наше справжнє життя. Але в цю логічну ланцюжок втрутилася одна жінка, яку, як виявилося, ніщо не зупинить. Мати мого чоловіка — Ольга Дмитрівна.
“Андрій у мене єдиний син! — скрикує вона. — Як так — без весілля?! Ми всіх родичів запрошували на їхні свята, а тепер що — осоромимося? Усі чекають! Усі вже знають, що у нас скоро гуляння!”
“Але ми вас не просили їх запрошувати, — спокійно нагадала я.”
“Не твоя справа! Я не дозволю такого сорому, щоб мій син розписався, ніби в РАГС за хлібом сходив!”
Проблема в тому, що я цих “усіх” родичів ніколи не бачила. Хто вони, звідки, скільки їх — я не знаю. Але свекруха вже їх всіх обдзвонила, усіх попередила, і навіть приблизні дати накидала.
“У вас з Андрієм є гроші, я трохи назбирала, і твої батьки, може, допоможуть — зробимо гідне весілля! — радісно оголошує вона, не слухаючи мене.”
А мої батьки, до речі, на моєму боці. Вони теж вважають, що важливіше вкластися в ремонт, ніж витрачати десятки тисяч на ресторан та білу сукню, яку надівають один раз. Але сказали — якщо ми вирішимо, то підтримають. Без тиску. Без ультиматумів.
Але Ольга Дмитрівна думає інакше. Для неї весілля сина — це не про нас, а про неї. Про те, як вона виглядатиме в очах своїх рідних. І, щоб додати тиску, перейшла до шантажу:
“Якщо не зробите нормального весілля — у мене більше немає сина. Не хочу вас знати. Соромники!”
Я дивилася на Андрія. Він мовчав. А потім… почав схилятися до матері. Не тому що погоджується, а тому що йому її шкода. Бо вона плаче, страждає, називає себе приниженою та нікому непотрібною.
Я йому прямо сказала:
“Якщо ваша мати хоче весілля — нехай сама його й оплачує. Повністю. Ми в цьому участі не беремо. Ні я, ні мої батьки. Ні копійки.”
І тут, звісно, пролунав фінальний акорд:
“У мене таких грошей немає! — вигукнула свекруха. — Але ж і ви не на вулиці живете!”
Ось і все. Замкнене коло. Чоловік — між двох вогнів. Я — в розгубленості. У домі напруга, ніби перед бурею. Андрій не вимагає від мене весілля, але й вирішити ситуацію не може. Він каже, що тепер якось “негарно” перед родичами: усіх запросили, а раптом — тиша. А я не розумію — з якого часу чужі люди важливіші за наше майбутнє?
Я не проти весілля, якби це було наше спільне бажання, а не театр імені Ольги Дмитрівни. Я хочу у домі, де живу, дихати чистим повітрям, а не цвіллю. Хочу нормальні вікна, ванну, нову кухню. Хочу затишок і життя, а не танці заради фото в альбом, які через рік забудуться.
І якщо заради цього мені треба пройти через бій із власною свекрухою — я пройду. Бо мій дім — мій вибір. І якщо Андрій ще мій партнер, а не син своєї матері — він це зрозуміє.
