Божественний дар
Ранок був хмарний, важкі хмари низько сунулись по небу, вдалині лунав глухий грім. Насувалася буря. Перша гроза цієї весни.
Зима вже відступила, але й весна не поспішала панувати. Ще було холодно, пориви вітру гнали по вулиці торішнє жовте листя. Несміливо пробивалася крізь тверду землю перша зелена травичка. Бруньки на деревах несміливо спостерігали світ з-під набряклої кори.
Природа завмерла в очікуванні дощу. Тієї зими було мало снігу, багато вітру й морозу. Земля не відпочила, не наситилася вологою, не вирівнялася під білим снігом і тепер з нетерпінням ждала весняної зливи.
Гроза мала принести рятівну вологу, оживити її рясним дощем, змити пил і бруд, подарувати оновлення. Саме тоді мала початися справжня весна, яскрава й багата, мов молода жінка, сповнена ніжності й любові.
І тоді земля подарує зелену траву та кольорові квіти, ніжне листя й солодкі плоди на деревах. Заспівають птахи, почнуть вити гнізда серед буяння молодої зелені в садках. Життя триває.
Остапчику, йди снідати, покликала Лілея. Кава вистигає.
З кухні чувся запах кави та омлету. Треба було вставати. Після вчорашньої важкої розмови, Лілеїних сліз, безсонної ночі вставати зовсім не хотілося.
Але мусиш життя триває.
У Лілеї вигляд був втомлений, очі червоні, під ними темні кола. Вона підставила щоку для поцілунку, ледь усміхнулася.
Доброго ранку, коханий! Схоже, буде гроза. Боже, як хочеться дощу! Коли ж уже справжня весна прийде? Знаєш, мені навіть пригадалися вірші:
Я жду весну, як визволення
Від стужі й туги зимової.
Весну я жду, як пояснення
Крізь життєву тривогу нову.
Все здається, прийде вона
Життя проясниться вмить.
Вона одна все упорядить:
Щиріше,
Простіше,
Міцніше,
Вірніше.
Де ж ти, весно? Прийди скоріше!
Остап обняв її за худенькі плечі, поцілував опущену ясну голову. Волосся пахло степом та ромашкою. Серце стискалося від жалю. Бідна моя, кохана дівчино, за що така доля нам випала? Бодай надія була тільки нею і жили всі ці роки.
А вчора відомий професор, їх остання надія, поставив у мріях крапку.
Дуже шкода, але дітей у вас бути не може. Ваше перебування біля Чорнобиля, Остапе, не проминуло марно. На жаль, медицина безсила. Вибачте, допомогти не зможу.
Лілея впевнено витерла очі, струснула косою.
Знаєш, Остапе, я багато думала й вирішила. Треба взяти дитину з дитбудинку. Скільки там нещасних дітей! Візьмемо синочка, виростимо, буде у нас молодець. Ти погоджуєшся? Ми стільки років чекали сина дуже хочемо знову на очах Лілеї з’явилися сльози. Остап притиснув її до грудей і сам ледве стримував сльози.
Звичайно, погоджуюся! Не плач, моя рідна, не плач.
У цей момент гримнув потужний грім. Здалося, будинок захитався від величного гуркоту. І хлинула злива. Небо ніби розверзлося! Нарешті Господь почув їхні молитви!
Довгоочікуваний дощ лив, як із відра. Одразу стало темно, мов ніч. Грім гуркотів безупинно, блискавки сліпили просто над дахом. Остап із Лілеєю стояли біля вікна в обіймах, весняний дощ прохолодними краплинами торкався щік крізь відчинене віконце, і той запах був такий живий, підбадьорливий.
Темрява, що гнітила душі, танула, розчинялась у першому весняному дощі. Хотілося тільки одного нехай дощ не вщухає. Цей перший дощ символ життя, продовження й розквіту!
Через кілька днів вони вже стояли перед дверима дитячого будинку. Призначено зустріч. Прийшли обирати дитину, чеканого сина, Василя, Василька Вони вже любили його, ще навіть не побачивши. Любили всією любовю, яку зібрали в серцях за роки сподівань, за роки очікування родинного щастя ростити, навчати й оберігати дитину.
Серця колотилися, від хвилювання перехоплювало дух. Остап натиснув дзвінок. Двері відчинили їх вже очікували.
Бесіда з директоркою дитбудинку відбулась кілька днів тому, а нині їх повели знайомитися з дітьми, які могли стати їхнім сином. У першій кімнаті, куди завели, погляд зупинився на дівчинці, яка сиділа на мокрій пелюшці у старих повзунках.
Брудна сорочечка, під носиком засохлі сльозички, великі блакитні сумні очі дивилися на дорослих. Від тієї дитини линула самотність і покинутість. Серце стискалося болем: ось він, дитбудинок Притулок знедолених
Перейшли в наступну кімнату. У ліжечках лежали малюки, когось показувала медсестра, називала вік, коротко розповідала біографію. Тут діти були доглянуті, у чистому.
Медсестра брала малюків на руки, показувала зі всіх боків. Остап подумав: “Наче на базарі А ми, як покупці Тільки ще спитати, скільки кілограм.”
Остапе, ходімо ще раз до тієї бідолашної дівчинки, прошепотіла Лілея.
Медсестро, покажіть нам, будь ласка, ту дівчинку з синіми очима, з першої кімнати.
Але ж ви про хлопчика говорили! Вона не підготована для знайомства.
Будь ласка, дозвольте нам її ще раз побачити.
Медсестра вагалася, та все ж погодилася і повела назад.
Я покличу Олену Семенівну. Зачекайте тут. Вказала на стільці.
Лілея торкнулася Остапного плеча.
Візьмімо цю дівчинку, серце нас охопило, коли я її побачила
І моє теж. Вона і зовні схожа на тебе, й оченята, й волоссячко. І така нещасна!
Повернулися з медсестрою й директоркою, яка стурбовано глянула.
Непроста дитина, вам це не підійде
Чому ж, нам вона до душі. Подивіться, Лілея мов близнючка! Остап впевнено пішов до тієї кімнати.
Дитинку вже встигли помити, переодягли, змінили намочену пелюшку. Вже й очі розвеселішали, щічки засяяли румянцем. Побачивши, що дорослі зупинились біля ліжка, дівчинка усміхнулась, у неї зявилися маленькі ямочки на щічках.
Вона тягнула до них ручки і спробувала підійматися Лілея схопила Остапа за руку. У дівчинки ступні були повернуті назад. Остап не роздумуючи взяв її на руки, вона пригорнулась носиком до його обличчя й застигла.
На очі Остапа навернулися сльози, Лілея притулилася до нього й теж розплакалася. Олена Семенівна відвернулася й витерла сльози хустинкою.
Підемо до мене. Медсестра, візьміть Оксанку, директорка впевнено рушила до кабінету. Остап і Лілея міцно трималися за руки.
Дівчинка народилася у багатодітній родині далеко на Поліссі. Ймовірно, батьків не зацікавила ще одна небажана дитина, та ще й народжена з вродженими вадами нижче колін ніжки перекручені, стопи деформовані.
Прооперувати дитину було реально, але батько відразу зважив: немає на це грошей, а каліку тримати вдома не бажає. І так дітей чимало, ледь-ледь зводять кінці з кінцями.
Так Оксанка опинилася в дитбудинку.
Тепер вибір за вами. Можливість зробити її здоровою є, але то важка праця, великі витрати, багато терпіння й безмежна любов. Не кваптесь, подумайте, проконсультуйтесь. Я дам адресу професора, що дивився Оксанку. Хай розповість, чого чекати. Даю вам місяць. Більше приходити не треба діти швидко звикають, особливо наші обділені ласкою. А якщо передумаєте
Минув місяць. Вже в перший день Лілея з Остапом твердо вирішили Оксанка буде їхня. Професор у Києві підтвердив: потрібні не разові, а кілька операцій, але медики обіцяли цілком виправити хибу: шрамів не залишиться, і їхня Оксанка зможе бігати, як усі діти. Остап підрахував, чи вистачить коштів на лікування. Вистачить, якщо продати нову машину і початий будинок.
Поживуть поки що в однокімнатній квартирі в Івано-Франківську, далі як дасть Бог. Головне щоб донечка була здорова.
Першого ж дня, як сплинув місяць, вони вже з букетом півоній і торбою подарунків стояли біля знайомих дверей. Олена Семенівна зустрічала їх зі сльозами радості.
Усім разом пішли до стаціонару. Оксанка підросла, ясне волосся закрутилося, щічки яскраві, перші зубки зявилися. Вона сміялася, лепетала щось. Остап взяв її на руки Оксанка обійняла його за шию і пригорнулася.
Цілий день минув у клопотах: лікарі розповідали, чим годувати, як доглядати, на що звертати увагу. Однак саму дитину ще не віддали належало пройти офіційну процедуру усиновлення.
За порадою Олени Семенівни, батьків Оксанки позбавили прав через суд забрати дитину вони вже не зможуть.
І ось вдома донечка. Лілея залишила роботу, вся пішла в турботу про Оксанку. Почали підготовку до першої операції в Київській клініці. Місяць жили в лікарні Оксанка навчається їсти з ложечки, наслідує котика, показує ріжки, як у кози.
Поки на ніжки без сліз не подивишся. Надвір вивозять тільки у штанцях. Ходить вона незграбно, як каченя, але дуже допитлива, розвивається швидко, всіх памятає, до всіх вітається.
А більше всіх любить Остапа: Мій татко! ось і імя тепер таке. Навіть Лілея так його називає. Кожна мить щастя. Оксанка їхнє сонечко, промінчик у вікні.
Через рік чергові операції, кілька разів їздили до Києва Скільки мучилася дитина! Скільки тремтів Остап, скільки ночей не спала Лілея біля дитячого ліжка в лікарні! І нарешті тріумф: ніжки, як у всіх дітей. Бігає, стрибає
У пять років Оксанку віддали в дитячий садок. Там звернули увагу, що дівчинка гарно малює, порадили розвивати талант. У шість років пішла в художню школу. Її картини яскраві пейзажі, веселі сюжети тішили відвідувачів, дивувало їх, що це роботи шестирічної дитини. Неспростовно це талант.
У сім віддали Оксанку до школи. З перших днів стала лідеркою. Відмінниця, весела, життєрадісна, гарно малює, ходить у художню школу, танцює в гуртку, у неї багато друзів, вона улюблениця в класі, де є Оксанка там сміх і радість. Батькам не соромно відвідувати батьківські збори про дитину тільки добре, і ніхто не здогадується, скільки випробувань припало на її долю та долю її нової родини.
Бог не залишив без ласки Лілею й Остапа. З появою Оксанки у їхньому домі фортуна усміхнулася їм. Бізнес Остапа розвинувся, вдалося здійснити мрію переїхати до Києва, придбати квартиру, віддати доньку у гарну школу.
Тепер Оксанка ходить у шостий клас престижної київської гімназії, залишається відмінницею, не полишає малювання, всім помагає, привітна, гарна дівчина з блакитними очима й розкішною косою. Всі називають її Божим даром.
І нехай не всі діти приходять у родину через кров, але справжні батьки ті, з ким душа дитини виростає в любові. Саме таких дарує нам Господь.
