**Названий брат**
— Віддай! Не треба! Йому ж боляче! — Олеся, захлинаючись від сліз, била хлопця, який відібрав у неї кошеня. Била що є сили, але жодного толку. Хлопець лише сміявся, міцніше стискаючи в руках крихотне тіло. Олеся, не знаючи, що робити, вчепилася зубами в його руку і миттю відлетіла убік. У роті з’явився огидний присмак заліза, стало болюче, а по підборіддю потекла щось тепле. Дівчинка провела долонею по обличчю й, побачивши кров, заплющила очі й закричала:
— Допоможіть!
Її крик дивним чином почули. Почувши, як хлопець голосно охнув, Олеся розплющила очі. З того місця, де вона впала, видно було погано, але вона встигла помітити, як у повітря злетіли ноги її кривдника у брудних кедах. Він упав на землю й розлючено заревів:
— Ти що?! З глузду з’їхав?! — голос уже не був таким зарозумілим, як хвилину тому.
— Я тебе зараз позбавлю глузду! Геть звідси! Щоб більше не бачив тебе тут! Якщо ще раз її чхнеш — матимеш справу зі мною, уців?
Голос того, кого Олеся ще не бачила, звучав спокійно, навіть трохи ліниво.
Дівчинка повернула голову. От лихо! Ще один! Хоча він, здавалося, заступився за неї, але що буде далі — поки незрозуміло. Вона метушливо озирнулася. Де ж… Ось він! Крихітний пухнастий комочок лежав нерухомо на землі. Олеся, не піднімаючись, підповзла до нього й торкнулася рукою. Дихає! Обережно підняла кошеня й притиснула до грудей. Треба бігти! До бабусі. Вона допоможе. Але ноги раптом не слухалися…
— Дівчинко, ну як ти? Ой, лишенько! Дісталося ж тобі!
Хлопець, який підійшов до Олесі, був старший за кривдника. Непоказний, нескладенний підліток намагався зустріти її погляд.
— Покажися! Губу прикусила чи язик?
— Не знаю…
— Ну, розберемося. Встати зможеш?
Олеся похитала головою. Запізніла реакція накрила її, і вона знову розридалася.
— Гей! Не плач! Він уже пішов. І більше не чхне. Нехай тільки спробує! Якщо що — скажеш мені. Уціла? А це що в тебе?
Не надто чиста рука зі зламаними нігтями простягнулася до кошеняти, але Олеся зігнулася, намагаючись сховати його, і заревла ще голосніше.
— Га-га, не чіпаю! Не бійся!
Вона намагалася заспокоїтися, але не виходило.
Даремно вона сьогодні пішла гуляти без бабусі. Ще й так наполегливо просилася, майже благала. Адже вона вже велика, через рік у школу. Усі вже гуляють самі, а вона — лише з бабусею.
— Олесенько, а хіба мене не треба виводити? — Катерина Іванівна посміхалася. — Ти гуляєш, а я з подружками на лавочці балакаю. Чим погано?
— Ба, але ж усі знають, що ти за мною дивишся!
— І що?
— Я вже велика!
— Хто ж сперечається? Ти за мною, а я за тобою.
— Я сама хочу! — Олеся насупилася. Бабуся усміхнулася. Батьківський характер. Її син теж був таким — самостійним.
— Давай як мама скаже, так і зробимо, гаразд?
— Вона ж мене точно не відпустить!
— А ти питала?
Олеся похитала головою. Мама в неї строга. Працює у лікарні, хірургом. Там без строгості ніяк. А то хворі слухатимуться. Як їм допомагати? От тільки Олеся, хоч і не хвора, з нею мама теж дуже строга. Якщо сказала «ні», то марна надія, що дозволить. Але бабуся права — Олеся не питала, чи можна гуляти самій. Треба спробувати.
Мама дозволила.
— Ти вже велика, правильно. Тільки давай так: ти доведеш мені, що можна тобі довіряти. Лише тоді я вважатиму тебе дорослішою, добре?
— Так. А що треба зробити?
— Ось слухай. Я відпущу тебе гуляти, але обіцяй, що не підеш з подвір’я. І будеш гуляти так, щоб бабуся бачила тебе з вікна.
— Навіть на сусідні гойдалки?
— Олесю, де сусідні гойдалки?
— У сусідньому дворі…
— А як я сказала? Подумай.
— Не можна.
— Навіщо тоді питала?
Олеся кивнула, радіючи, що мама все ж таки погодилася.
Але обіцянку вона не виконала. Спочатку прибігла Даринка із сусідньої квартири. Вони трохи пострибали на скакалці, а потім Дарина пішла на гойдалки.
— Мені не можна. — Олеся похмурилася, поглядаючи на вікна. Бабусі не було видно, але це не значило, що вона не дивиться.
— Ну, як хочеш! — Дарина завагалася. — Олесю, а може трохи? Ми швидко, бабуся не помітить!
Олеся закачала головою. Не можна! Мама тоді зовсім не відпускатиме.
Дарина махнула рукою й побігла, а Олеся сіла на лавочку. Нудно! Може, справді трохи погойдатися? Це ж поряд, і дорогу переходити не треба. Вона швидко глянула на вікна й кинулася за подругою.
Нагойдавшись, вони поверталися назад, коли біля під’їзду побачили кошеня, що лежало на землі. НіКоли вони зупинились, щоб підібрати кошеня, з кущів несподівано вискочив кіт-батько, який ніжно взяв дитинча у зуби й, кинувши на Олесю немов би докірливий погляд, швидко зник у темряві підворотніх будок.
