Коли Олеся мила ванну, у двері раптом грюкнуло – і в хату ввірвався Орест з перекривленим від люті обличчям.
– Що ти наробила?! – заревів він, так що аж двері задрижали.
Вона випросталась і вийшла у коридор, тримаючи ганчірку в руках.
– Що сталося? – скрикнула вона, дивлячись на нього сповненою здивування очима.
– Навіщо ти до неї ходила?! – Орест підійшов так близько, що вона відступила.
– До кого?! – розплющила очі Олеся.
– До Руслани! Я ж тебе благав не лізти!
– Оресте, може, ти поясниш, про що йде мова?
– Ти їй розповіла?! Про нас?! – він важко дихав, ніби щойно біг сходами.
– Так, сказала. І знаєш що? Вона відпустила нас. Каже, не хоче заважати нашому щастю. А я вже навіть сукню підібрала – глянь, яка гарна!
– Сукня? Весілля?! – Орест скривився, ніби почув щось огидне. – Олесю, ти взагалі при тямі?
– Я думала, ти подякуєш мені, – промовила вона щиро. – Ти ж казав, що вона ламанка, що не переживе, якщо ти підеш. А вона виявилась сильною. Сама тебе відпустила.
Він повільно опустився на крісло, потім підвівся і подивився на неї так, наче бачив уперше.
– Ти нічого не розумієш… – не договорив, схопив сумку й вийшов, не зачинивши двері.
Він не міг піти від Руслани. Ніколи. Бо це вона витягла його з безодні, коли в гаманці дзвеніли жалюгідні двісті гривень. Вона дала йому все – роботу, хату, машину, статус. Те, про що він мріяв, поки товкся у комуналці з другом.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував грошей на каву, аби раз на місяць вийти в місто. Дівчата поглядали, але все якось не складалося – то в них кімнати в гуртожитках, то життя на околиці. А йому хотілось блиску, достатку, відчуття перемоги.
Так він опинився у спортзалі – за безкоштовним пробним заняттям. І там побачив Руслану. Стримана, витончена, впевнена. Старша за нього, але з такою харизмою, що неможливо було не підкоритись. І головне – у неї гроші. Власний бізнес.
Він робив усе, аби «випадково» зустрічати її частіше. А потім вона сама запропонувала йому роботу – з зарплатою вдвічі вищою. Потім – квартиру. Потім – машину. Він прокидався в її ліжку, їздив її авто, працював у її фірмі. За нього вже все вирішили. Залишалось лише кивати.
Але звичка до гарного життя виростила в ньому зневагу. Він почав вважати, що гідний більшого. Так з’явилась Олеся – молода, запальна, безтурботна. Вони бачились потай. Вона знала про Руслану і хотіла, аби він пішов. Він вагався.
А коли Олеся сказала, що вагітна, він просто зник. Не брав трубку. І тоді вона пішла до Руслани.
Та не ридала. Не влаштовувала скандалів. Спокійно вислухала, подякувала і сказала:
– Якщо у вас буде дитина – він має бути з вами. Я не буду заважати.
Коли Орест повернувся додому, біля дверей стояли валізи. Руслана простягнула йому ключі і побажала щастя. Він бурмотів, що Олеся все видумала, що це пастка. Але його вже ніхто не слухав. Він пішов – без роботи, без машини, без даху.
Кімнату в гуртожитку знайшов уже вночі. Через два тижні влаштувався в магазин – на пафосну посаду «адміністратора залу», хоча насправді лише пояснював покупцям, чому один диван кращий за інший. Олесю він заблокував, кинувши останнє: «Розбирайся сама».
Він не відчував провини. У його очах винуватцями були всі – жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він.
А Олеся незабаром дізналась, що тест показав помилку – вагітності не було. Але образа залишилась.
– Я йому вірила, – рыдала вона подрузі. – А він просто використав мене.
– Олесю, ти ж доросла жінка, – похитала головою подруга. – Невже й справді вірила в казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь лялькою.
– А я повірила…
– Ось саме тому й дурість.
