**Щоденник**
Юрій Сергійович ішов до гостей уперше за довгий час. Його вабила жінка, яка останнім часом усі його думки займала — Наталка. Адже колись він собі присягнув: ніяких стосунків, ніякого нового сімейства. Він вже пройшов через це. Пройшов — і виживав з болем.
Колишня дружина пішла раптово. Сказала, що ніколи не кохала, а дитина — випадковість. Пішла, забравши сина. Юрій не міг пробачити. Не міг забути, як коливав малого вночі, як пеленав, як уперше почув «тату». А потім — тиша. Суд, заборони, відстань. Одного разу він приїхав у інше місто, побачив сина на порозі, і той сказав: «Тату, я з тобою». Але його відштовхнули. Хлопчика затягли у хату, двері замкнули, і він тільки встиг почути крик: «Я хочу до тата!» — і плач. Тоді Юрій знищився. І вирішив: більше ніяких прив’язаностей. Тільки робота. Тільки самотність.
Але Наталка була іншою. Непомітно вкралася в його життя. Повільно, без натиску. Просто була. Вони зустрічалися випадково, говорили коротко, але потім він почав чекати її поглядів. А потім сам став шукати її — біля крамниці, біля роботи. Не нав’язливо. Просто бути поруч. Він дізнався: вдова, синові майже чотири, живе з мамою. І не пускає до себе чоловіків. Але одного разу вона запросила його до гостей. «Познайомишся з Данилком», — сказала вона. Голос у неї тремтів.
Він приніс іграшку — великий конструктор. Одягнув найкращий костюм. Серце билося, немов у хлопця. Натиснув дзвінок.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Юрій Сергійович.
— А, зрозумів. Заходьте. Мама скоро прийде. Бабуся спить, у неї голова болить. Тільки проходьте… знімайте штани!
— Що? — здивувався Юрій.
— Ну, ви ж з вулиці. Мама каже, у вуличних штанах бактерії. Ми можемо захворіти. Треба знімати одразу. У нас вдома чисто!
Хлопчик був надзвичайно серйозний. Біла сорочка, метелик, прямий погляд.
— Ем… Можна я не буду? У мене чисті.
— Ну… тоді надіньте от ці капці. Вони ваші. Мама купила. Щоб ви не занесли бруд. Я Данилко. А ви Юрій?
— Так. Приємно познайомитися.
— У нас тут суворо. Я в черевиках не ходжу. Тільки якщо уздовж стіни і стрибком через килим.
— А мама сувора?
— Дуже. Але добра. Особливо якщо ви будете гарним. Тоді й капці можна не надівати.
Юрій засміявся. А Данилко взяв його за руку і сказав:
— А ви назавжди?
— Хочу. Якщо ти не проти.
— Я тільки за. Мама буде щаслива. А бабуся… бабуся прокинеться і відразу все зрозуміє.
— Чому?
— У неї нюх. І серце. Вона завжди відчуває, коли людина хороша.
Вони сіли збирати конструктор. Сміялися, сперечалися. Хлопчик прив’язувався, а Юрій — вже не міг відірвати від нього очей. І раптом почув, як ззаду відчинилися двері.
— Мамо, він залишився в штанах! — закричав Данилко.
Наталка засміялася. А потім — підійшла, погладила Юрія по плечу і прошепотіла:
— Якщо ти готовий — залишайся. Але попереджаю: правила в нас дивні.
Юрій усміхнувся:
— Заради вас — прийму будь-які правила. Хоч у трусах ходитиму по килиму. Головне — щоб ви були поруч.
Данилко затих і прошепотів:
— Тату…
Юрій обернувся. Хлопчик відвів очі.
— Я можу так тебе кликати?
Юрій не відповів. Просто кивнув. І відчув, як у грудях щось уперше за довгий час стало світлим і теплим. Він прийшов. Не в гості. А додому.
