Одного разу довелося мені купувати квиток на поїзд в останній день перед виїздом. Зазвичай замовляю місце на нижній полиці. Але цього разу, перед святами, усі місця були вже продані. Тож довелося мені придбати верхнє місце.
Нижні полиці були уже застелені. На них лежали дві дівчини. Судячи з усього вони були подругами. Я хотіла почекати провідницю унизу, однак вони почали обурюватися і вимагати, щоб я негайно звільнила їхні місця. Звісно, полізла я з речами на верхню полицю.
Не встигла нічого поїсти я, бо дуже поспішала. Тому ввічливо звернулася до дівчат:
– Можна я повечеряю за столиком?
– Дівчино, ви не бачите, що ми спати збираємося? – запитала одна з подруг.
– І взагалі, треба було купувати зручні місця. Ми не винні, що ви собі обрали верхню полицю! – уїдливо відповіла інша.
Тоді я почала виймати свою їжу, ледве розташувавшись на верхній полиці. Нарізала помідори та ковбасу, відкрила шпроти. Але тільки-но я збиралася приступити до своєї вечері, як потяг різко загальмував.
Уся їжа полетіла униз! Мені, зізнаюся, було і смішно, і грішно! Бо помідори зі шпротами упали на голову одній з дівчат. Вона обурено щось кричала і виймала з волосся рибинки.
– Ви не знаєте, як їсти у потязі? – кричали обидві пасажирки.
Хлопець, що лежав поруч на сусідній верхній полиці, ледь не впав зі сміху.
– Вибачте, я ж не навмисно! – виправдовувалася я, збираючи залишки моєї їжі з підлоги.
Звісно ж, не хотіла я без вечері зостатися. Але ж частка вини у тому, що сталося, на них. Вони самі не дозволили мені по-людськи за столом поїсти.
Цілу ніч ми відчували запах шпрот у нашому купе. А та дівчина, звичайно ж, помитися хотіла, бо від неї так тхнуло рибою! Але ж де у потязі вона це зробить?
Їсти я хотіла. Але чомусь на душі було так легко! Воно ж таки діє закон бумеранга!
