Моя дружина отримала квартиру у спадок від свого дідуся та нещодавно ми туди переїхали. До того ми винаймали житло та віддавали майже половину зарплати, тепер нам випав шанс мати власне житло та ми цьому були невимовно раді. На цей момент ми робимо там косметичний ремонт.
По сусідству жив хороший друг покійного дідуся моєї дружини, сказав, що йому 80 років, проте виглядав він набагато молодше.
Тарас Петрович виявився напрочуд цікавою людиною. В минулому моряк, багато де був, багато чого бачив. Спілкуватися з ним було дуже цікаво. У мене ніколи не було дідуся та я з великим задоволенням слухав його історії з життя.
У сусіда нікого не було та він інколи звертався до мене з дрібними проханнями: то купити молока, то сходити в аптеку за ліками, то подивитися скільки прийшло йому пенсії, то допомогти заплатити за квартиру. Згодом він звертався до мене все частіше та частіше.
Коли Тарас Петрович в черговий раз попросив купити мене ліки, дружина приготувала смачний суп та я вирішив пригостити нам сусіда. Я розумів, що сам він такого не зварить, а моя дружина неабияк смачно готує. Це її захоплення, вона навіть в ресторані працювала шеф-кухарем. Приніс дідусю суп та ліки, які він просив купити.
Він усе з’їв з великим апетитом, а потім каже: “Було смачно, от тільки засмажку твоя дружина робить на так, як годиться і взагалі суп був якийсь холодний. не принось мені більше такого.”
Згодом від сусіда я чув ще якісь прохання, та я ввічливо йому відмовляв. Коли Тарас Петрович почув третю відмову, то наче з цепу зірвався та наговорив мені різної гидоти, мовляв, він за мене воював, будував моє майбутнє і що молодь зараз пішла невдячна та я просто повинен виконувати всі його прохання, адже і сам колись буду на його місці… Я просто поклав слухавку.
От і допомагай після цього людям.
