Ми з Віталієм люди з почуттям гумору та іноді трапляються такі події, коли зовсім не до сміху.
Ми довго намагалися народити дітей. Обом було уже за тридцять. Позаду були роки обстеження та безнадійні спроби зачати дитину.
Моя бабуся вважала, що мені “пороблено” та рекомендувала звернутися до ворожки, яка проживала у її селі. Спочатку я лише покрутила пальцем біля скроні та, коли в черговий раз тест показав лише одну смужку, здалася та ми поїхали до тієї жінки.
Пані Тамара проживала на краю села. Вже з порогу вона сказала, що знає чому ми приїхали. Я поставилася до її репліки скептично, адже в селі всі про все і так знають. Тамара продовжила:
– Ви поки не готові про когось піклуватися, от Бог вам дітей і не дає. Заведіть для початку собаку чи кота та подивіться як вам вдасться піклуватися про живу істоту.
Коли ми приїхали додому, то Віталій сказав, що поїхати до тієї дивної жінки це була погана ідея. А я задумалась. Знаючи, що чоловік давно мріє про німецьку вівчарку, я подарувала йому на День народження коробку з отворами, щоб тварина могла дихати. Віталій дуже сильно зрадів, ми провели надзвичайно фантастичний вечір, а через деякий час я дізналася, що вагітна.
Час очікування на дитину пройшов непомітно. Наш новий чотирилапий друг з цікавістю поглядав на мій живіт.
І ось я уже була в пологовому будинку. У нас народився чудовий хлопчик. Він був наче дві краплі води схожий на Віталія. Ми пробули в пологовому будинку декілька днів та в день виписки мене не покидало якесь неприємне відчуття. Здавалося, що станеться щось непередбачуване. Я дуже хвилювалася.
Ось нарешті прийшла медсестра та принесла мого синочка. Та він був зовсім не схожий на себе. Мій Микола білявий, а цей був схожий на циганча. Я запитала у медсестри чи вона нічого не переплутала. Жінка знервовано сказала, що вона уже двадцять років тут працює та свою роботу знає. Тоді я вирішила напряму їй сказати у чому справа:
– Це не моя дитина! Мій син білявий, а цей брюнет, не міг же він за декілька хвилин змінити колір волосся. Я ж знаю який вигляд має мій син!
– Жіночко, що Ви мені голову морочите, крім Вас у мене до виписки готуються ще три породіллі.
Не встигла вона закінчити говорити, як ми почули, що на коридорі хтось голосно горланить:
– Де моя дитина, віддайте мого сина! Кого ви мені підсунули! Це не мій син.
Медсестра сказала, що зараз прийде.
Пройшло декілька хвилин та жінка повернулася з моїм сином. Вона дуже сильно просила вибачення за помилку, якої вона допустилася. З’ясувалася, що та жінка, яка горланила на коридорі була мамою хлопчика, якого принесли мені. Така виявилась темпераментна матуся, що увесь персонал миттю кинувся виправляти помилку.
Я була рада, що все стало на свої місця.
Коли ми з Миколою вийшли, на вулиці нас уже чекали Віталій з собакою. А також багато родичів та друзів.
Віталій запитав чому ми затримались та, коли я розповіла усю історію від початку до кінця, він пожартував, що ми ледь не стали героями якоїсь індійської мелодрами.
Добре, що все обійшлося.
