ЧАРІВНА ІСТОРІЯ ПРО ФЕРМЕРА

Автор Гнатів ОстапЧас читання 5 хв.Перегляди 8

**Щоденник одного фермера**

Жив собі на світі фермер. Звичайний такий чоловік, небагатий. Старий будиночок, худоба всяка: дві корови, три кози, три качки, десяток курочок, що несли яйця, та шматок землі. Добрий такий шматок садив то кукурудзу, то картоплю, а то й Бог зна що, аби прогодуватися. А ще пес Жучко і дві кішки. І всі вони, між іншим, хочуть їсти. І він теж не проти перекусити.

Старенький трактор у сараї, знаряддя для сівби та жнив. А тварюки його просто обожнювали свого господаря. Бо він ставився до них, як до родини. Розмовляв, годував останнім. Коли хтось із них хворів, забирав у хату і доглядав, як за дитиною.

Інші фермери з округи сміялися з нього. Казали, що треба здати всіх на мясо отримає гроші, оновить техніку, не треба буде годувати стільки животини. Може, тоді й яка дівчина на нього зверне увагу, а то хто такого бідолагу візьме? Але він не засмучувався, завжди посміхався й відповідав:

Та я ж не можу. Вони ж мені всі рідні.

У корчмі, де по неділях фермери збиралися випити по горілці, його слова сприймали як жарт. Люди пили, грали на більярді, танцювали під музику місцевої капели, що грала старовинні народні мотиви. Фермери, їх дружини, офіціантки всі виходили у пляс.

Диво, як гарно це виглядало! Але наш фермер ніколи не танцював. У нього навіть нових чобіт не було. Міг би купити добрі шкіряні, як у всіх…

А одна офіціантка постійно на нього поглядала спокійний чоловік з добрими, усміхненими очима. Вона кілька разів намагалася витягнути його на танець, але він страшно червонів, ховав ноги в старих, пошарпаних чоботях під стіл і бурмотів:

Вибачте, пані… Перебрав сьогодні, голова крутиться.

Та що він бреше? обурювалася дівчина. Він же лише одну чарку взяв!

Один із фермерів пояснив їй усе, як є:

Тримає купу тварин, яких ледве годує. Ми йому кажемо: продай їх, буде легше.

А він?

А він дурень, сміявся фермер. Каже: «Вони ж мені рідні».

Потім спробував обійняти офіціантку, але в нашій місцевості дівчата вміють за себе постояти. Одним хуком справа фермер опинився на підлозі, що викликало регіт у всій корчмі.

А офіціантка почала дивитися на фермера зовсім інакше. Намагалася підсунути йому безкоштовні вареники. Він червонів, бурчав і відмовлявся.

От і думай: то нещасне кохання, то, навпаки, взаємне, але він вважає себе обузою. Бідний фермер, який ледве годує своє господарство… Не найкращий варіант.

А тут і сівба підійшла. Тварини йшли за його трактором, підтримуючи свого улюбленця. А песика Жучка він іноді брав із собою до корчми, ховав під стіл і годував варениками, які сам не їв.

Офіціантка дивилася на це й не знала, як реаагувати. То хотіла плюнути й шукати когось кращого, то… розплакатися. Сісти йому на коліна, обійняти й спитати:

Ну що ж ти? Годуєш Жучка, а мене не поцілуєш?

І при цій думці очі її зволожувалися, вона зітхала.

Не знаю, чим би все скінчилося, якби одного вечора, коли фермер сидів на лавочці у дворі, а тварини тіснилися біля нього, йому не стало зле. Серце схопило. Він охнув, вхопився за груди й упав.

Усі звірята збіглися до нього, підняли галас писк, гавкіт, блеяння, кудахтання… І тільки пес Жучко прислухався до серця господаря.

Тихо! загавкав він, і всі замовкли.

Погано. Серце бється все повільніше. Треба допомога. Я знаю, куди бігти.

І Жучко помчав до корчми, де його частували варениками.

Бігти було недалеко, але все ж півгодини. Коли пес увірвався всередину, якраз грала музика, всі пяні танцювали. Жучко гавкав, але його ніхто не чув.

Аж раптом БАМ! Двері вилетіли з усією косячиною. У корчму влетіли дві корови, а за ними три кози, три качки, кури, кішки…

Музика стихла. Люди зрозуміли щось не так. Всі кинулися до авто, завантажили тварин і поїхали до фермера.

На щастя, він ще дихав. Його відвезли до лікарні. А в хаті залишилася офіціантка, яка навіть звільнилася з роботи. Вона доглядала за худобою, а увечері їздила до фермера. Він червонів і благав:

Не кидай моїх діток.

Через місяць він повернувся додому і не пізнав його. Офіціантка продала свою хату, виручила чималі гроші. Тепер у неї був ремонт, нова техніка, відбудовані комори.

Фермер зніс з голови старенький капелюх:

Ой… У мене таких грошей немає.

Тварини обступили його, ласувалися притулитися.

А мені можна? спитала колишня офіціантка.

Він підійшов і обійняв її. Звірята сиділи й спостерігали.

Вони одружилися. Тепер працювали разом легше ж удвох. Збудували велику свиноферму на сотню пА потім у них народилася донечка, яка з перших днів любила всіх тварин не менше, ніж батько.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!