Снилося мені, немов у тумані, дивну казку про Маряна та Соломію.
Оповідала стара тітка в хаті, де вітер у вікна стукає, а чай завжди холодний: “Слухайте, діти, історію одну, що з вітром прилетіла. Жив собі Марян у Києві, серед шуму та вогнів, де годинники біжать швидше, ніж жито росте. Робота, квартира над Подолом все, як у людей. А батьки його в селі, де час застиг, як мед у криниці. Городина, курчата, радіо з тріском знаєте, як у старих хатах буває. Дзвонив рідко, то справи, то втому звинувачував.
Аж одного дня, через два роки, привіз він Соломію дівчину з зеленим волоссям, ніби лісова русалка. Тату на руках закручені візерунки, ніби сни, що на шкірі ожили. “Це моя любов”, каже Марян.
Батько аж об поли вдарив, наче побачив диво. Мати очі закрила, немов від сонця.
“Добридень”, промовила Соломія, а голос у неї як струмок у травні.
А мати відступила, ніби від полумя. “Це ж твоя наречена?!” скрикнув батько.
“Так! грізно Марян. Вона вчителька, дітям казки розповідає. Чи вам справді шкіра важливіша, ніж душа?”
Мати сіла, руки тремтять. Батько вийшов у сад, де яблуні мовчать. Марян шепоче: “Пробач…”
А Соломія подивилася на нього, в очах не сльози, а твердість: “Я вже проходила це. Якщо вони захочуть я чекатиму.”
Дощ завісив вулиці прозорою тканиною. Додому їхали мовчки.
Через тиждень стук у двері мати з паляничками. “Пробач, доню, каже. Я боялася того, чого не знаю.”
Соломія взяла палянички, посміхнулася.
Але потім буря. “Чому не сказала, що син у дитячому будинку?!” кричала мати.
Соломія стояла, ніби з каменя: “Народила в девятнадцять. Вигнали. Віддала, щоб врятувати. За місяць заберу.”
Марян дивився на неї і бачив не гріх, а подвиг. “Я з нею,” сказав він.
Мати пішла, не обернувшись.
А навесні повернулася. Без слів. З книжкою для хлопчика, який боїться гучних звуків. “Привіт, сказала вона. Я твоя бабуся.”
Соломія дивилася у вікно, де сніг танув. Знає ж щоб щось зацвіло, треба перечекати зиму.
