Олена пройшла по хаті, перевірила, чи все вимкнено, чи залишає порядок. Любила повертатися до чистої оселі. Ну куди ж вона їде зі свого звичного раю? Навіщо? І так живе як у санаторії — що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Олені на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з хати й замкнула двері на два замки. Потягнула за ручку, щоб переконатися, що замкнено насправді міцно, і постукала до сусідки.
— Що, вже їдеш? — запитала сусідка Галя.
— Так, ось ключі принесла. — Олена неохоче простягнула зв’язку.
— Не хвилюйся, квіти полью, за всім поглядаю. Відпочивай на радощі й ні про що не турбуйся, — запевнила Галя. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила, відпочивай, мамо. А мій Олесь тільки про пляшку й думає. Була родина, хата, все пропив…
Олена співчувала сусідці, але тільки зараз зрозуміла, що небезпечно залишати їй ключі від своєї хати. А раптом її син залізе до неї? Нічого дорогого в неї, звісно, нема, але кожну річ шкода, якщо щезне. Усе ж коштує грошей. Та й неприємно, якщо хтось порпатиметься в її речах, все чіпатиме. Вона пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим приглянути за хатою, поки її не буде. Але вже пізно перегравати. І ображати недовірям Галю не хотілося. Скільки разів вона їй виручала.
Сусідка помітила сумнів на обличчі Олени.
— Не бійся, ключі сховаю, Олесю не скажу про них. Їдь. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Олена кивнула і покотила валізу до сходів.
— З Богом, — гукнула вслід сусідка і зачинила двері.
До вокзалу Олена дійшла пішки, не брати ж таксі заради двох зупинок. А в автобус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла до перонів. Там якраз стояв прохідний поїзд. Пішла вздовж потягу, вишукуючи восьмий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися по перону.
«А якщо нумерація вагонів з іншого кінця? — раптом занепокоїлася Олена. — Нічого, зазвичай диспетчер оголошує заздалегідь, встигну добігти», — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок на день народження заздалегідь, щоб Олена встигла приготуватися.
— Ти не вагітна? — запитала вона тоді.
Другого дитини треба, звісно, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли, зарано для другого.
— Та ні. Не вагітна. Я тобі купила на день народження путівку на південь. Поїзд увечері одинадцятого, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? У самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче заявила Олена.
— Мамо, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити, як на роботі. Хотіла, щоб у тебе було свято — зустріч із морем. Коли на півдні була востаннє? Ось, навіть не пригадаєш. Це тобі від нас із Олегом подарунок. Роби з ним що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море, сиди вдома, але здавати квиток я не буду. Раптом завагітнію, тоді взагалі про море доведеться забути на кілька років. Я гарний пансіонат вибрала, прямо над морем, — умовляла донька.
І що робити? Побурчала, звісно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.
Ось так і опинилася Олена на вокзалі. Від цих поїздок, тим більш самоА потім, стоячи на узбережжі, вона раптом зрозуміла, що щастя завжди було ближче, ніж вона думала.
