«Мамі треба відпочити»: ці слова він повторював кожного дня після народження сина… і аж до самого кінця.
Кожного вечора, повертаючись із роботи, він першим ділом мив руки й відразу йшов до нашого сина. Ані запах вечері, ані улюблена газета не могли його відволікти. Він підходив до ліжечка, нахилявся, брав малюка на руки — і в цю мить я знову закохувалася в нього. У чоловіка, який не боявся бути батьком. У мужа, який пам’ятав про мене.
— Мамі треба відпочити, — казав він із посмішкою, ніжно колихаючи на руках сплячого Ярослава, тихо наспівуючи колискову, доки той не засинав.
— Мамі треба відпочити, — шепотів він серед ночі, піднімаючись першим, щоб змінити підгузник, а потім передавав мені сина, чекав, поки я його погодую, і знову акуратно клав у ліжечко.
— Мамі треба відпочити, — говорив він кожен вечір, зав’язуючи фартух і годучи нашого вередливого, впертого малого з ложечки, перетворюючи кожну кашку на пригоду.
— Мамі треба відпочити, — повторював він, збираючи річного Ярика на прогулянку, щоб я могла спокійно прийняти душ і просто побути сама — хоч півгодини.
— Мамі треба відпочити, — казав він, саджаючи на коліна вже підрослого сина, і починав розповідати йому чарівні казки, вигадуючи їх на ходу, аби відвернути дитину й дати мені трохи тиші.
— Мамі треба відпочити, — вимовляв він, перевіряючи домашні завдання, терпляче пояснюючи Ярославу математику, яку той ніяк не міг зрозуміти.
— Мамі треба відпочити, — тихо промовив він, коли Ярослав, вже дорослий, повернувся пізно з випускного й мовчки пройшов на кухню.
Кожного разу, коли я чула ці слова, мене накривала хвиля ніжності. Серце стискалося, а очі наповнювалися сльозами — не від болю, ні, від щастя. Мені хотілося зупинити час і назавжди залишитися в цій любові.
А потім настав третій етап любові. Тоді, коли слово «мама» в його устах змінилося на «бабуся».
— Бабусі треба відпочити! — посміхався він нашому онуку, коли той, залишившись у нас на вихідні, почав капризничати й кликати батьків. І тоді чоловік знову наспівував ту саму колискову — тільки вже іншому малюку.
— Бабусі треба відпочити, — підморгував він, збираючи вудки й забираючи онука з нашим сином на ставок.
— Бабусі треба відпочити, — м’яко говорив він, передаючи онукові навушники, щоб той зробив тихіше на планшеті.
Він не встиг побачити онучку. Пішов занадто рано, занадто тихо. Діти забрали мене до себе — не хотіли, щоб я залишалася одна в нашому спорожнілому домі.
І ось, вперше взявши на руки крихітну Соломію, я не витримала — розридалася. Мені здавалося, що я чую його голос, ніби він стояв за спиною й промовляв:
— Бабусі треба відпочити…
Я навіть обернулася. Дурна надія… А раптом?
Пізніше, коли вечір опустився на дім, і я вже майже засинала, із вітальні донеслося шепіт. Голос мого дорослого сина Ярослава:
— Спи, рибко, спи. Мамі треба відпочити…
Я встала, відчинила двері й побачила, як він колихає свою донечку, наспівуючи ту саму колискову. Ту, що колись співав йому його батько.
Його вже нема поруч. Але слова «мамі треба відпочити» живуть далі. Вони в нас. У нашому синові. У його дітях. І в пам’яті, яку не забере навіть час.
