Зі своїм чоловіком познайомилася ще в ранньому дитинстві. Разом бавилися в пісочку. Потім – разом ходили в школу. Далі був вуз і майже спільне проживання. Мабуть, не було дня, який би ми провели нарізно.
Можливо, ми б і далі так спілкувалися тісно, при цьому не будучи одруженими, коли б не моя матір. Вона сказала, що годі закінчувати такий стиль життя – ви одружуєтеся або розходитеся.
Ми вирішили відсвяткувати наше спільне життя – спланували весілля.
І от я готуюся до такої події у власному житті – купила плаття, туфлі. Потрібні були ще рукавички. Поїхала в спеціальний магазин за таким атрибутом. Продавцем у ньому був молодий чоловік. Я вибирала серед наявних потрібен товар, але жодні з них не пасували до мого плаття. Тоді продавець запропонував почекати день-два, він замовить і повідомить мені про наявність товару.
Через два дні Назар зателефонував і сказав, що перебуває в моєму районі і може мені принести рукавички. Я погодилася. Він приніс кілька пар справді дуже гарних рукавичок. Сам припасовував до мого плаття.
Під час розмови зауважила, що між нами виникла взаємна симпатія. Мені була приємна його послуга. А він не хотів зі мною розставатися.
Я запропонувала Назару каву. Ми говорили про все на світі. Окрім одного, що в мене за два дні весілля і на мене чекає ще багато справ.
Між нами в ці миті була закоханість. І ми мило собі спілкувалися. Аж поки не грюкнули вхідні двері – прийшов мій наречений.
Я спохватилася – чемно подякувала за товар і провела Назара до сходової клітки. На прощання він навіщось схопив мою руку і поцілував.
Минуло вже майже п’ять років з того часу. У нас з чоловіком усе добре. Однак я чомусь досі пам’ятаю його очі і цей теплий поцілунок. Бувають же в житті такі незабутні зустрічі.
