Дочекайся мене
Ярослав ступив із вагона на перон і глибоко вдихнув повітря. У рідному місті воно завжди особливе, неповторне. А бував він і за кордоном, і в інших куточках України. Та серце тягнуло сюди.
Він йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, та двома короткими, з двома. Двір був просторим, поділеним на дві частини: дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та простими турніками. Колись тут були гойдалки та залізна напівкуля, яку всі звали «павутинкою». Саме після падіння з неї у Ярослава залишився шрам над бровою.
Другу частину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним щитом. Взимку його заливали для ковзанки. Ранковий двір був пустим. Якби під рукою був м’яч, Ярослав неодмінно би влучив у ворота, як це робив колись.
Ех, щасливі були часи… Стьопанько подався кудись на Донбас, одружився, має двоє дітей. А Андрійко вже вдруге відбуває термін у колонії. Так і розкидало їх життя у різні боки.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Ярослав крикнув, щоб той не зачиняв двері. Від слабкої лампочки мало світла. Довелося постояти хвилину, щоб очі звикли до напівтемряви. Як не намагалися вкручувати яскравіші лампи, хтось завжди міняв їх на слабкі. Так було завжди. Дивно, як ще ніхто не зламав собі ніг на тісних і темних сходах.
Ярослав піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут колись жила Оксана. Не Оксанка й не Ося, а саме Оксана. Так вона просила її називати. Його перше й відчайдушне, безвідповідне кохання.
Колись він часто натискав на дзвінок і тікав нагору, на свій третій поверх. І там чекав, поки Оксана відчинить. Промелькнула думка зробити так само, але вже не ті він часи, щоб бігати по сходах. Та й негоже дорослому чоловікові пустувати. До того ж, Ярослав не був певний, чи вона ще тут живе.
Він усміхнувся й пішов нагору, до своєї колишньої квартири. Ось і двері. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Ярослав тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Він натиснув дзвінок. Незабаром клацнув замок, і двері розчинилися. Побачивши сина, мати одразу розпрямила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обнялися прямо на порозі. Мама відсторонилася. — Дай на тебе подивитися. — А потім знову пригорнула його.
За життя батька вона фарбувала волосся, дбайливо укладала його. А тепер на проборі чітко виднілася широка срібляста смуга.
— А ти мені сьогодні вночі приснився. Так і подумала, що приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми в дверях… Заходь швидше. — Мама зачинила двері й знову обняла сина.
Перші хвилини радості минули. Ярослав роззувся, узяв із підставки свої капці. Вони завжди стояли тут, чекаючи на нього. А ось батькові шльопанці мати прибрала.
— Це тобі, мамо. — Ярослав подав їй пакет із подарунками.
— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, зазирнувши все ж таки в пакет. — Зараз чайник поставлю. А може, поїси? — Вона заметушилася на кухні, готуючи стіл.
— Ой, дурна голова. Забула хліба купити. Я зараз швидко сбігаю… — Мама зупинилася посеред кухні й безпорадно заморгала. — Магазини ще закриті.
— Нічого. Потім сам схожу. Присядь, — заспокоїв її Ярослав.
Кухня здалася йому зовсім маленькою. Каюта на кораблі й то більша. Як же вона тут все вміщувала?
— Як ти? — Ярослав торкнувся маминої зморшкуватої руки.
— Помаленьку. А ти сам як? Так і не одружився? — У її очах відбився сум.
— Не всі жінки готові чекати моряка по півроку.
Після сніданку мати почала варити його улюблений борщ, а Ярослав пішов у магазин за хлібом. Спускаючись сходами, він знову на мить зупинився біля дверей Оксани.
І лише через кілька днів він наважився натиснути дзвінок. Клацнув замок, і двері відчинилися. Ярослав побачив Оксану. Серце вдарило в груди так, наче хотіло вистрибнути назовні. Вона майже не змінилася, трохи поповнішала, але це їй лиш пасувало.
— Вам кого? — спитала Оксана, оглядаючи гостя.
— Вибачте, — Ярослав відступив до сходів.
— Ярослав? Це ж ви? — її голос зупинив його.
«Вона впізнала мене!» — скрикнуло в душі від щастя.
***
— Ти м’яч пропустив! Через тебе ми програли! — кричав ображений Стьопанько, сопучи й переходячи на фальцет.
— Та ну, відіграємося наступного разу, — поспішив заспокоїти друга Ярик, відчуваючи провину.
— Оце вже якось, — кинув Стьопанько, відходячи. — Не вмієш — не берися.
— Я не вмію?— Я не вмію? Це ти дав Льоші підійти до воріт із м’ячем, — крикнув Ярик і кинувся наздоганяти друга, хапаючи його за руку.
— Відчепися! — Стьопанько вирвався і штовхнув його в груди.
— Сам відчепись! — відповів Ярик, тепер уже його черга була штовхатися.
Так вони пихалися кілька секунд, потім схопилися, б’ючи один одного, і покотилися трави.
— Годі вам! — над ними пролунав дівочий голос.
Хлопці перестали бійку й підвелися, дивлячись на красуню. Стьопанько відтрусив одяг і пішов додому. А Ярик стояв, не відводячи очей від дівчини, потім пішов за нею. Перед під’їздом вона обернулася.
— А ти чого за мною йдеш?
— Я не за тобою, я додому.
— Виходить, ми в одному під’їзді живемо? Ну й вигляд у тебе… Футболку розірвав.
— Де? — Ярик оглянув свій одяг.
— Та йди вже до мене, зашию.
Вона жила на другому поверсі, там, де раніше була стара сусідка.
— Бабуся померла. Тепер тут я живу, — пояснила вона.
Ярик зняв футболку, і вона поглянула на нього із цікавістю.
— Скільки тобі років?
— Чотирнадцять, — прохрипів він.
— Для свого віку ти добре складений. З тебе виросте гарний чоловік.
Від таких слів у Ярика спалахнули вуха. Він і не помітив, як вони опинилися в її квартирі, як вона зашила футболку, як поставила чайник.
— Сідай, — сказала вона, коли він стояв як вкопаний.
А потім йому стало так гаряче, що він вискочив на вулицю, а серце билося так, наче хотіло вистрибнути з грудей.
З того дня він більше не міг забути її обличчя.
А тепер, через стільки років, вони знову стояли поруч, і він нарешті поцілував її, як мрів з чотирнадцяти.
Додому він повернувся пізно, а вранці мати накричала на нього:
— Вона тобі не пара, синку, — казала вона, але в його серці вже не було місця для сумнівів.
Коли він ішов на вокзал, щоб відправитися у новий рейс, то знав: тепер у нього є хтось, хто чекатиме.
І коли корабель вийшов у море, він дивився на горизонт і думав лише про одне: скільки б часу не минуло, він обов’язково повернеться.
Бо тепер його чекала Оксана.
