**15 травня**
Дзвоник лунав по коридорам, і шкільні переходи швидко спорожніли. Вчителі розходились по класах, поспішаючи запізнілих учнів. За вікнами шуміла весняна листва, а сонце так і кликало на вулицю. Оксана Володимирівна зупинилася біля дверей класу. Їй, як і дітям, кортіло все кинути й піти гуляти містом, але вона зітхнула й увійшла. Семикласники з галасом підвелися з парт.
— Доброго ранку. Сідайте, будь ласка, — промовила вона, проходя до вчительського стола.
— Хто сьогодні відсутній? — оглянула клас швидким поглядом.
Відмінниця Даринка Луценко підвелася й англійською повідомила, що Марченко хвора, а ще немає Максима Захарчука. Вона завжди перша реагувала — англійську знала найкраще. По класі пробіг шепіт.
— Андрію, що з Максимом? — звернулась вчителька вже українською.
Андрій Бондар був його сусідом.
Усі в школі знали: Максимів батько рік тому вийшов із тюрми, не працював, пив і бив дружину. Синові теж діставалося, коли той заступався. Хлопець часто приходив на уроки синцями. Перед фізкультурою завжди переодягався останнім, щоб хлопці не побачили жовто-синіх плям на тілі. Але всі знали правду. Сусід Андрій розповідав.
Оксана співчувала Максимові. Красивий, розумний не по роках. У неблагополучних сім’ях діти швидко дорослішають. Вчився добре, швидко схоплював матеріал. А ось англійська йому не піддавалася, хоча він старався.
Після університету Оксана повернулася до рідної школи викладати англійську. Не хотіла залишати маму саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалась у приватну школу, як багато її однокурсниць.
Старшокласників навчала досвідченіша вчителька. Оксані дісталися середні класи. Спочатку їй, звісно, псували уроки, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Одягалася вона суворо, але під маскою серйозності часто проглядали тепла усмішка та жартівливий блиск у очах.
Дівчата копіювали її манери, а хлопці ховали закоханість за грубістю. Від цього року Оксана Володимирівна стала класною семикласників.
— Оксано Володимирівно, учора його батько знову напився, бив матір. Крики на весь будинок було чути. Нічого «швидка» забрала її до лікарні. Максим покликав, коли батько вгамувався. А ті вже викликали поліцію. Забрали й батька, і його — поки не знайдуть родичів.
— Як?! — Оксана аж передихнула й знову окинула клас поглядом. Затихлі учні чекали від неї слів. Що сказати?
— Гаразд, після уроків я зайду до поліції, дізнаюсь все.
По класі пройшло полегшення.
Перед очима вчительки стояв тринадцятирічний Максим. Скільки разів вона пропонувала допомогу, але він лише лякано похитував головою. На уроках вона часто ловила його проймаючий погляд — і тоді червоніла, ніякіла, губила нитку розмови.
Клас завмер.
— Ну що ж, почнемо, — голос вчительки навмисно звучав бадьоро.
На перерві Оксана зайшла до директора.
— Іване Миколайовичу, Захарчук…
— Знаю, Оксано Володимирівно. Мені вже дзвонили з поліції. Поки шукають родичів. Якщо не знайдуть — відправлять у дитбудинок. Батькові світить термін, а матері… Хай би вижила. Самі розумієте — дитбудинок теж не цукор. Невідомо, що гірше: звір-батько чи злісені діти, позбавлені любові.
— Я хочу піти до поліції, підтримати його.
— Як класний керівник маєте право. Але раджу не втручатися. У моїй практиці було всяке. — Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти: розмова скінчена.
Побачення дозволили. Зустрілися у кімнаті з отруйно-зеленими стінами та незручним пластиковим столом.
— Як мама? — одразу випитав Максим.
Оксана збентежилась. Вона й не подумала дізнатися про стан матері.
— У реанімації. Туди не пускають. Не хвилюйся, усе буде добре. — Вона намагалася звучати впевнено.
— Батька посадять? Хай би вже посадили, — блиснувши злісно, проговорив хлопець. Оксана помітила, як він натягнув рукав светра на кисть, ховаючи сліди батькових пальців.
— У тебе є родичі? Дядьки, тітки, бабусі? — спитала вчителька.
— Не знаю. Навіть якщо й є — я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Оксано Володимирівно. — Від його погляду їй стало млосно. — Можна я вам писатиму?
— Так, звісно, — вона ледвеОксана усміхнулась, відчуваючи, як щось давно забуте теплом розлилось по грудях — і зрозуміла, що серце, навіть коли йому наказано бути розсудливим, не слухається нікого, крім власного ритму.
