Почекайте на мене, Оксано Володимирівно!
Дзвінок прокричав, і шкільні коридори поступово спорожніли. Вчителі розходилися по класах, підганяючи запізнілих учнів.
За вікнами шуміла молода листва, сонце вабило на вулицю. Оксана Володимирівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, хотілося кинути все й пісти на прогулянку весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Учні сьомого «Б» з галасом підвелися.
— Доброго ранку. Сідайте, будь ласка, — промовила вона, проходячи до вчительського стола.
— Хто сьогодні відсутній? — спитала вона, окинувши клас швидким поглядом.
Відмінниця Марійка Коваленко встала й відповіла англійською, що Самойленко хвора, а також немає Богдана Захарчука. Вона завжди швидко реагувала, бо краще всіх у класі володіла англійською. По класі пройшов шепіт.
— Богдане, що з ним? — спитала Оксана Володимирівна вже українською.
Богдан Кулик був сусідом Богдана по будинку.
Усі в школі знали, що його батько рік тому вийшов із в’язниці, не працював, пив і безжалісно бив дружину. Синові теж діставалося, коли той заступався за матір. Богдан часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою він заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили чорних плям на тілі. Але всі знали — батько розпускає руки. Сусід Богдан Кулик розповідав.
Оксана співчувала Богдану. Хлопець гарний, розумний не по роках. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають рано. Вчився він добре, схоплював швидко. Тільки англійська йому не давалася, але він старався.
Після університету Оксана повернулася до своєї школи вчителькою англійської. Не хотіла залишати маму саму, тож не поїхала до Києва, не влаштувалася в приватну школу, як зробили багато її однокурсників.
Старшокласникам англійську викладала досвідченіша вчителька. Оксані дісталася середня школа. Спочатку, звісно, її уроки зривали, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Одягалася вона строго, але під маскою напускної серйозності часто проглядали ласкава усмішка й вогники в очах.
Дівчата наслідували її манєри, а хлопці ховали закоханість під грубістю. З цього року Оксана Володимирівна взяла класне керівництво сьомого «Б».
— Оксано Володимирівно, учора його батько знову напився, матір бив. Крики чули по всьому будинку. Вночі «швидка» забрала її до лікарні. Богдан викликав, коли батько заснув. Потім вже викликали поліцію. Батька забрали, і Богдана теж, поки не знайдуть родичів.
— Як?! — здивувалася Оксана Володимирівна й знову оглянула клас. Затихлі учні чекали від неї якихось слів. Що сказати?
— Добре, після уроків я піду до поліції й усе дізнаюся.
По класі пройшов шепіт полегшення.
Перед очима Оксани стояло обличчя тринадцятирічного Богдана. Скільки разів вона питала, чи потрібна допомога, але він перелякано похитував головою. На уроках вона часто ловила його пронизливий погляд, від якого червоніла й збивалася.
Клас замовк у очікуванні.
— Ну що ж, почнемо, — промовила вона нарочито бадьоро.
На перерві Оксана зайшла до директора.
— Іван Олексійовичу, Захарчука…
— Знаю, Оксано Володимирівно. Мені вже дзвонили з поліції. Поки шукають його рідних. Якщо не знайдуть — відправлять в дитбудинок. Батькові загрожує термін, а мати… Вижила б. Самі знаєте, дитбудинок теж не мед. Невідомо, що краще — звір-батько чи озлоблені підлітки.
— Я хочу піти до поліції, підтримати його й усе дізнатися.
— Як класна керівниця, маєте на це право. Спробуйте. Але не раджу втручатися. У моїй практиці було всяке. — Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти, що розмова скінчена.
Побачення з Богданом Оксані Володимирівні дозволили. Вони зустрілися в кімнаті з отруйно-зеленими стінами, бідною незручною меблями.
— Що з мамою? — одразу спитав Богдан.
Оксана збентежилася. Вона й не подумала дізнатися про стан його матері.
— Вона в реанімації. До неї не пускають. Не хвилюйся, усе буде добре. — Вона намагалася говорити переконливо.
— Батька посадять? Хоч би посадили, — блиснувши гнівним поглядом, промовив Богдан. Оксана помітила, як він натягнув рукав худі на кисть, ховаючи сліди від батькових пальців.
— У тебе є родичі? Дядьки, тітки, бабусі, дідусі? — спитала Оксана.
— Не знаю. Навіть якщо й є — я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Оксано Володимирівно. — Від його погляду вона здригнулася. — Я можу писати вам?
— Так, звісно, — відповіла вона, трохи вагаючись. — Не знаю, чи буде там у тебе інтернет, комп’ютер… Я написала свою адресу й номер. Візьми. — Вона поклала складений аркуш у його руку.
— Дякую. Ви добрі. Ви мені подобаєтесь. Дуже. Я розумію, що малий для вас.Вона відчула, як серце розпечаталося, і вперше за довгі роки зрозуміла, що справжнє щастя не вміщається у рамки віку чи правил, а криється просто в можливості бути поруч із тим, кого любиш.
