Титри мене
Притулився спиною до шершавої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, нікуди не піде. Але за кілька хвилин змусив себе відірватись і дійти до лікарняної.
Чеpез кілька годин він вийшов із воріт лікарні. Після двох чашок міцної кави втома відступила. Від самих воріт починалася невеличка алея, яка впиралася в дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, клали на асфальт тремткий візерунок. Він не пам’ятав, щоб коли-небудь ходив цією алеєю — завжди їхав на авто. А тепер раптом захотілося пройтися цим сяйвом, жмурячись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекав.
Тарас неспішно йшов, радуючись теплу, тому, що вже минули тополині «метелиці». Літо перевалило за південь, і попереду була відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою життя пацієнта.
На одній із лавок сиділа дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книжкою. Паростки рудого волосся закривали її обличчя. Йому раптом нестерпно захотілося побачити її лице. Тарас підійшов до лавки і зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку, не помічаючи його.
«Цікава книжка?» — спитав Тарас.
Вона ще трохи читала, потім закрила її, залишивши палець між сторінками.
«Любий мій чоловіче», — прочитав він назву вгору ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але це її анітрохи не псувало — навпаки, додавало вогнику та чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», — подумав він, дивлячись на руде волосся, яке палало на сонці.
«Медициною цікавитесь, чи автор подобається?»
«Подала документи до медичного».
«То ми майже колеги». — Тарас усміхнувся і сів поруч.
«А ви лікар?» — її погляд оживився.
«Хірург».
«Ви?» — перепитала вона з нерозумінням.
«А що вас так дивує? Не схожий? Чи вам усі хірурги здаються сивими й небалакучими?»
Пухкі губи дівчини розтягнулися в усмішці.
«А який саме хірург?»
«Приємно, що ви розбираєтесь у нюансах. Хотілося б сказати, що пластичний — це звучить престижніше. На жаль, я звичайний. Хтось же має вирізати апендикси й камені з жовчного».
Дівчина засміялася. Сміх у неї був м’який, мелодійний.
Чомусь йому захотілося виглядати перед нею досвідченим, бувалим лікарем. І Тарас розповів, що будні його професії далекі від романтики, про яку пишуть у книжках. Відповідальність величезна. Адже в руках хірурга — життя людини, і операційний стіл — це своєрідне поле бою, зі своєю тактикою. Згадав і про сьогоднішній випадок, додавши роздуми про дружину та дітей пацієнта, які чекали результатів.
Спочатку дівчина дивилася насторожено, потім із захватом. Під її поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але зупинитися не міг.
«Ви врятували життя і так спокійно про це кажете?»
«Буває щодня. Будь-яка операція — ризик. Звичайний випадок може стати трагедією. А ви яким лікарем мрієте бути?»
«Я ще не вирішила. Треба спочатку вступити». Вона глянула на годинник і зірвалася з лавки. «Ой, я спізнююся!»
«Біля лікарні стоїть моя машина. Підвезу».
По дорозі додому дівчина розповіла, що живе з тітонькою Софією, сестрою матері. У них є пес — старий спанієль Борщ. Так назвав його тітин чоловік, поки був живий. У тітки болять ноги, тому гуляти з Борщем доводиться їй, Соломії. А пес старий, не терпить, і якщо не вивести вчасно — буде біда.
«Тітка зла?»
«Тітка Софія? Та ні, вона добра. Вона взяла мене до себе, хоча в неї й здоров’я не абияке».
«А звідки ви приїхали вступати?»
«Я тут усе життя. Коли була у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болив живіт, але вона не йшла до лікарні. Я прийшла зі школи — а вона на підлозі без свідомості. Викликала «швидку». У неї лопнув апендикс, почався перитоніт. Тато після її смерті запив. Випадково чи навмисно — але він загинуВін глянув у вікно — за склом гуляв осінній вітер, зриваючи останнє листя, а в його серці, немов у Борща в останні дні, вже не було місця ні для радощів, ні для слів.
