Вийшов із палати, втомлено спинився біля шершавої цегляної стіни, закрив очі. Ніби й не рухатиметься вже, проте за пару хвилин зібрав волю в кулак, відірвався від опори й попрямував до ординаторської.
Через кілька годин він вийшов за ворота лікарняного містечка. Дві чашки міцної кави розігнали втому. Прямо від брами простягалася алея, що впиралася в асфальтовану дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, танцюючими плямами лягали на землю. Запам’ятати не міг, коли раніше ходив цим шляхом — завжди приїжджав на авто. А зараз раптом захотілося йти, милуючись грайливим світлом на асфальті. Та й хто його чекає вдома?
Олег поволі йшов, насолоджуючись сонцем, літом, що перетнуло півдороги, і передчуттям відпустки. Сьогодні він виграв — відібрав у старої з косою ще одне життя.
На лавці сиділа дівчина у білій сукні, схилившись над книжкою. Руді пасма закривали її обличчя. Йому раптом несамовито захотілося побачити її погляд. Підійшов, зупинився.
Вона перегорнула сторінку, наче й не помічаючи його.
— Цікаве? — спитав Олег.
Дівчина дочитала абзац, закрила книжку, тримаючи сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.
— «Дорогий мій чоловік», — прочитав він угору ногами.
Вона підняла голову. Веснянки, чорні, як смородина, очі, повні губи. Свіжа, наче ранкова роса. «Золота», — подумав він, дивлячись, як сонце грає в її волоссі.
— Медициною цікавитесь чи автор подобається?
— Подала документи до медінституту.
— То ми майже колеги. — Він усміхнувся і сів поруч.
— Ви лікар? — її очі спалахнули.
— Хірург.
— Ви? — вона немов не вірила.
— А що вас дивує? Не схожий? Чи, на вашу думку, усі хірурги — сиві та буркотливі?
Дівчина засміялася.
— А яка спеціалізація?
— Поважно, що ви цікавитеся. Хотів би сказати — пластичний. Звучить благородніше. Але ні — звичайний хірург. Хтось же мусить вирізати апендицити.
Вона сміялася, і сміх у неї був, як дзвіночок.
Йому раптом захотілося здатися їй досвідченим, мужнім. І почав розповідати про те, що робота — не романтика, а щоденний бій, де операційний стіл — поле битви, а скальпель — зброя. Згадав і сьогоднішній випадок, додавши деталей про родину пацієнта, що чекала за дверима.
Спершу вона дивилася насторожено, потім — із захопленням. Під цим поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але зупинитися не міг.
— Ви врятували життя і так просто про це? — серйозно спитала вона.
— Буває щодня. Будь-яка операція — ризик. — А ви яким лікарем мрієте стати?
— Ще не вирішила. Треба сперш поступити. — Глянула на годинник і зірвалася. — Ой, спізнююся!
— Біля лікарні моя машина. Проведу вас.
По дорозі дівчина розповіла, що живе з тіткою Олею, сестрою мами. У них пес — старий спанієль Борщ. Так назвав його тітин чоловік, поки був живий. У тіті болять ноги, тож виводити Борща — її справа.
— Вона зла?
— Тітя Оля? Ні, добра. Взяла мене до себе, хоча їй і так важко.
— А звідки ви?
— З Києва. Коли була у п’ятому класі, мама померла. У неї кілька днів болів живіт, а вона не йшла до лікаря. Я прийшла зі школи — вона лежить непритомна. Викликала «швидку». Але запізно — апендицит, перитоніт. Тато запив. Потім його збив автобус. Тож я з тітею.
Ярина вийшла з авто, побігла до під’їзду. На порозі обернулася. Він помахав. Вона зникла за дверима.
Залишившись один, Олег раптом відчув себе не героєм, а звичайним втомленим лікарем. Її було шкода. Молода, а вже стільки випробувань.
Через місяць після відпустки Олег Ігорович Коваль ішов коридором. Молода санітарка мила підлогу. З-під шапочки вибилося руде пасмо. Щось здалося знайомим. Пацієнтка? Чиясь дочка?
Дівчина підняла голову.
— Ви? Вітаю! — У її очах блиснула радість. Він упізнав її, хоч ім’я вилетіло з пам’яті.
— Вітаю. Ти ж збиралася вчитися, а не працювати? Чи хтось із родичів тут?
— Поступила. Вирішила підробити до навчання.
— Мудро. Медицину треба знати зсередини. Може, передумаєш? До речі, не хірургом часом?
— Побачимо. — Вона знизала плечима, а він раптом згадав — Ярина.
— Радий зустрічі.
Йдучи, відчував, що вона дивиться йому вслід.
Тепер щоразу, проходячи коридором, він шукав її погляд.
Якось побачив біля ординаторської. Вона чекала.
— Сьогодні мій останній день. Скоро навчання, — сказала вона, і веснянки на її обличчі потемніли від рум’янця.
— Не передумала? Давай відзначимо. Почекай мене, добре?
Вона кивнула.
КолиВін повернувся додому пізно ввечері, але Ярини вже не було — лише запах її парфумів і слід від підушки, де лежало її руде волосся, назавжди залишившись у його пам’яті як останній подарунок від мрії, яку він так і не зміг втримати.
