Володимир вийшов із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше — не таке, як у будь-якому іншому куточку світу. А побував він у багатьох містах і країнах. І завжди тягло сюди.
Йшов знайомими з дитинства вулицями, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір — серед чотирьох цегляних п’ятиповерхівок: двох довгих, з п’ятьма під’їздами, і двох коротких, з двома. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик із кольоровою гіркою, пісочницею та кількома простими турніками. Раніше були гойдалки та металева півсфера, яку всі звали «павутинкою». Саме після падіння з неї у Володимира залишився шрам над бровою.
Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Взимку його заливали під ковзанку. Ранковий двір був порожній. Якби був м’яч, Володимир точно би влучив у ворота, як це робив колись.
Ех, щасливі часи… Сергій поїхав кудись у Закарпаття, одружився, двоє дітей. А Іван вже другий раз відбуває термін у колонії. Так їх і розкидало життя.
Із під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Володимир гукнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало толку. Довелося постояти кілька секунд, щоб звикнути до напівтемряви. Скільки не намагалися вкручувати яскравіші — хтось завжди міняв їх на тьмяні, що ледве світять. Так було завжди. Дивно, як ще ніхто не поламав ноги на цій вузькій сходовій клітці.
Володимир піднявся на другий поверх і зупинився біля металевих дверей праворуч. Тут раніше жила Марічка. Не Марійка й не Маруся, а саме Марічка. Так вона просила її називати. Його перше і безнадійне кохання.
Колись він часто тиснув кнопку дзвінка і тікав нагору, на свій третій поверх. І там чекав, поки Марічка вийде. Промелькнула думка зробити так само, але вже не той вік, щоб швидко бігати сходами. Та й чоловікові соромно хуліганити. До того ж, Володимир не був впевнений, чи вона досі тут мешкає.
Він посміхнувся і пішов далі. Ось і його двері. Завжди відчиняла мама, навіть коли був живий батько. Він помер два роки тому. Володимир тоді був у рейсі, не зміг приїхати на похорони.
Натиснув кнопку дзвінка. Незабаром клацнув замок, і двері відчинилися. Побачивши сина, мама одразу розкрила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обійВони обійнялися на порозі, а потім мама відступила, щоб краще розгледіти сина — так само, як колись, коли він ще був хлопчиськом і повертався з подвір’я вже затемна.
