Роса ще не зійшла з трав’яного покрову, туман ледь відступав за річку, а сонце вже викочувалося з-за зубчатої лісової гряди.
Тарас стояв на ґанку, вдихаючи свіже повітря. Поза́ду почулися босі кроки. Жінка у ночну сорочці й накинутому на плечі хустік підійшла й притулилася до нього.
— Гарно, як! — глибоко зітхнув Тарас. — Іди в хату, застудишся, — ласкаво промовив він, поправляючи хустку на її круглому білому плечі.
Вона обійняла його руку, притиснулася.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — прошепотів Тарас, голос його став низьким від ніжності.
— То й не їдь, — її голос був манливим, як спів русалки. «Залишусь… а да вже?» Ця думка прочистила йому голову.
Якби все було так просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки із дружиною не викреслиш, та й діти… Олеся, то вже, можна сказати, самостійна — у свідкого більше ночує, ніж вдома. А Андрійку всього чотирнадцять — найважчий вік.
Дальнобійник завжди знайде роботу, але чи заробить він тут гроші? Зараз він ними сипле, дарує Насті дорогий подарунки. А якщо буде отримувати вдві, а то й утроє менше — чи любитиме він його так само?
— Не починай, Насте, — відмахнувся Тарас.
— Чому? Дорослі вже діти, час і про себе подумати. Сам говорив, що з дружиною лише звичка. — Настя відійшла, надувшись.
— Ох, якби раніше знав, що зустрінучи тебе… — Тарас важко зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, і так забарився. — Він хотів поцілувати її, але вона відвернулася. — Насте, треба справді їхати. Вантаж чекає.
— Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, зруйнуєш мою душу — і знову до неї. Набридло мене чекати. Вітько вже давно кликав заміж.
— То йди, — різко сказав Тарас.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов із сіней, пішов городом до дороги, де стояв його вантажівка. Зазвичай Настя провожала його, але сьогодні не поспішала за ним — справді образилася.
Тарас залі́з у кабіну. Перед тим як завести двигун, набрав номер дружини. При Настої соромився дзвонити. Монотонний голос у трубці повідомив, що абонент вимкнений… Не пропущених дзвінків теж не було.
Він сховав телефон, завів мотор. Вантажівка здригнулася й почала рухатися. Тарас дав короткий сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ґанку здригнулася від звуку двигуна, ще хвилину постояла, потім увійшла в хату.
У динаміках лунав Олег Виноград: «Ти мій ангел, ти мій світ…» Тарас підспівував, думаючи про Настю. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися…»
А Олена, його дружина, саме тоді видужувала з наркозу в лікарні й усе згадала…
***
Прожили вони з Тарасом понад двадцять років. Чоловік працював далеко, заробляв непогано: велика квартира, двоє дітей. Олеся вже доросла — ось-ось вийде заміж, працює перука́рем. Андрійкові чотирнадцять, мріє про море.
І раптом цей дзвінок.
— Алло, Олено. Чоловіка чекаєте? А він запізнюється… — голос був солі́дким, мов мед.
— Що з ним?! — перебила Олена, відразу уявивши аварію.
— Тільки не з ним. Він у коханки.
— Хто це?! — закричала вона.
— А ти чекай… чекай… — голос засміявся.
Олена опустила телефон. Її огорнула паніка. Вона набрала номер чоловіка, але не дочекалася. Де Тарас? А якщо справді не в дорозі?
Як на зло, ні Олесі, ні Андрійка не було вдома. Дочка де́ньгувала з хлопцем, син у товариша на дні народження.
Треба відволіктися. Олена взяла сумку, вийшла на вулицю. Зайде до крамниці, купить майонез, цибулю, пиво для Тараса. Він любив у вихідні випити пля́шку.
Вирішила пройтися, але швидко смеркло. Повернула в прохід між гаражами — тут нікого, але шлях короте́нький.
Раптом хто-сь вирвав сумку. Вона ледве встояла, глянула — чоловік уже тікав. Олена кинулася на́здогін, але нога підігнулася на камені. Вона впала на асфальт. Гостра біль пронизала ногу. Навколо щи́колотки утворився синій набря́к.
Телефона немає, кричати марно. Олена заплакала. І все через цей дзвінок.
Раптом з’явилася машина. Чоловік, що вийшов із неї, почув її крик.
— Мені треба до лікарні… — прошепотіла Олена.
Він підняв її, відверз до авто.
— Як вас звати? — запитав чоловік.
— Олена.
Вона спробувала подзвонити дітям. Олеся не чула через звук музики. Андрійко не відповів.
— Може, у вашого чоловіка спитати? — запропонував він.
— Ні, він за кермом.
Він дивився на неї, і Олена раптом розповіла йому все.
***
Вона прокинулася в палаті.
— До вас чоловік прийшов, — сказала медсестра.
Увійшов той самий чоловік — не Тарас.Він усміхнувся, поклав на столик пачку вишень, і Олена зрозуміла — тепер у неї є хтось, хто завжди прийде на допомогу, навіть якщо рідні вирішили іти своєю дорогою.
