Що ж, чекай його…
Роса ще не висохла на трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лісової кромки.
Іван стояв на ґанку, милувався красою ранку та глибоко вдихав свіже повітря. Ззаду почулися тупотіння босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла та стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув Іван. — Іди в хату, застудишся, — лагідно промовив він і поправив хустку, що зісковзнула з її округлого білого плеча.
Жінка одразу притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Іван, і голос йому зів’яв від ніжності.
— То й не їдь. — Її голос вабив, кликав, немов спів сирени. «Залишуся… а що далі?» Ця думка протверезіла Івана.
Якби все було так просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викреслиш, та й діти… Оленка, можна сказати, вже сама собі господиня, частіше ночує у свого нареченого, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Андрійкові лише чотирнадцять — найскладніший вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить тут великі гроші? Зараз він розкидається ними, дарує дорогі подарунки Марійці. А що буде, коли зарплата зменшиться удвічі, а то й утрічі? Чи любитиме вона його так само? Питання…
— Не починай, Марійко, — відмахнувся Іван.
— Чому? Діти вже великі, пора подумати про себе. Сам казав, що з дружиною лише звичка, — Марійка образилася і відсторонилася.
— Ех, якби я раніше знав, що зустріну тебе… — Іван гучно зітхнув. — Не сердься. Мені час, я й так забарився. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Марійко, треба їхати, якщо хочу до вечора бути вдома. Вантаж на мене, договір.
— Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, розворушиш душу — і до дружини поспішаєш. Набридло мені чекати самій. Михайло давно заміж кличе.
— То йди. — Іван здригнув плечем.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов будинок і пішов городиною до окружної дороги, де на узбіччі чекала фура. Навмисне залишив машину там, щоб не будити село ранком.
Він заліз у кабіну. Зазвичай Марійка проводжала його до фури і цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — видно, справді образилася. Іван влаштувався зручніше, закрив двері. Перед тим як завести мотор, набрав номер дружини. При Марійці дзвонити соромився. У трубці пролунав байдужий голос: «Абонент вимкнений…» Невідповілих викликів теж не було.
Іван сховав телефон і завів мотор, насолоджуючись його потужним риком. Фура здригнулася, зітрясаючи рештки сну, і повільно рушила з місця, гойдаючись на нерівностях ґрунтовки. Іван дав короткий прощальний гудок і додав газу.
Жінка на ґанку здригнулася, прислухаючись до віддаленого реву двигуна, і пішла в хату.
У динаміках бархатний голос Скрябіна співав: «Кохана, кохана, кохана, мій ніжний земний янголе…» Іван підспівував, думаючи про залишену ним жінку. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — розберуся…»
А Ганна, дружина Івана, в цю мить приходила до тями після наркозу в лікарняній палаті — і одразу все згадала…
***
Вони прожили з Іваном понад двадцять років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, заробляв добре, сім’я міцна, квартира простора, двоє дітей. Оленка вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Ганна подумала, що це жарт чи помилка.
— Добрий день, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був м’який, обволікаючий, наче мед.
— Що з ним? — нетерпляче перебила Ганна, одразу подумавши про аварію. Шлях довгий — мало що могло статися.
— Сталося. Він у коханки, — промаячив голос.
— Хто це? — крикнула в трубку Ганна.
— А ти жди, жди… — у трубці лунав жіночий сміх.
Ганна відняла телефон від вуха й перервала дзвінок. Але сміх лунав у її голові. Охопила паніка. ДуІван увійшов у хату з пакетом свіжих бубликів і посміхнувся: «Ну що, Ганнусю, жити будемо?» — і в цю мить вона зрозуміла, що щастя все ж можна знайти навіть селя руїн.
