“Чекаю спокою, отримую галас”
Олесю, я ж просила тільки наші, сімєю! Катерина, стоячи біля плити, обернулася до доньки, стискаючи в руці деревяну ложку. Голос її тремтів від роздратування, але вона намагалася говорити спокійно.
Олеся, сидячи за кухонним столом, гортала телефон, навіть не піднімаючи очей. Її темне волосся було зібране у недбалий пучок, а на обличчі читалося легке невдоволення.
Мам, ну годі тобі! вона фукнула, не відриваючись від екрану. Це ж твій день народження! Пятдесят ювілей! Не можна просто чаю випити та розійтись. Я вже всіх запросила.
Кого “всіх”? Катерина завмерла, ложка в її руці здригнулася. Олесю, я ж казала: ти, Іван, діти. Ну, може, тітка Марія. Хто ще?
Олеся нарешті підняла голову, закативши очі.
Та всі, мам! Тітка Марія з дядьком Петром, їхній син з дружиною, бабуся Ганна, мої подруги з чоловіками, сусіди зверху. Ой, і ще твої колишні колеги зі школи. Вони самі напросилися, коли дізналися.
Катерина відчула, як кров ударила у скроні. Вона повільно поклала ложку на стіл і витерла руки об фартух.
Олесю, ти серйозно? Я півроку просила один день спокою! Один! А ти мені тут весілля влаштовуєш?
Мам, не ускладнюй, Олеся підвелася, поправляючи джинси. Люди хочуть тебе привітати. Ти що, їх виженєш? Розслабся, я все організую. Ти тільки торт спекти, гаразд? Твій фірмовий, з кремом. А я за салатами догляну.
Катерина розплющила рота, щоб заперечити, але Олеся вже вийшла з кухні, кинувши на останок:
І не бурчи, мам. Це ж твій свято!
Двері грюкнули, і Катерина залишилася сама. Вона глянула на каструлю з киплячим бульйоном, на купу немитого посуду у мийці і відчула, як усе всередині стискається. Пятдесят років. Вона мріяла про тихий вечір: затишну вечерю з донькою, зятем і внуками, теплий плед, старі фотографії. А замість цього натовп, галас, метушня. І, як завжди, вся робота на ній.
—
Катерина любила свій дім. Невелика двокімнатна квартира у старій хрущовці була її фортецею. Тут вона виростила Олесю, тут пережила розлучення, тут навчилася бути сильною. Кухня була її гордістю: світлі фіранки, деревяний стіл, полиця з порцеляновими чашками, які вона збирала роками. Щороку на день народження вона пекла торт свій фірмовий, з заварним кремом і ягодами. Це була традиція, її маленький ритуал. Але цього року все пішло не за планом.
Олеся оголосила про «великий ювілей» два тижні тому. Катерина намагалася її відмовити, але донька була непохитна. «Мам, ти заслужила святкувати! Годі ховатися!» твердила вона. Катерина, як завжди, поступилася. Вона не вміла сперечатися з Олесею донькою, яка успадкувала її впертість, але не її терпіння. І ось тепер, за день до ювілею, вона стояла біля плити, готуючи їжу для натовпу, який навіть не запрошувала.
До вечора квартира перетворилася на склад. Олеся притягла ящики з напоями, пакети з закусками та величезний букет квітів, який одразу зайняв півкухні. Катерина, вимішуючи тісто для торта, намагалася не думати про те, як усе це вмістити у її маленький дім.
Мам, ти де? гукнула Олеся, вриваючись на кухню з двома подругами. О, пахне смачно! Це торт, так?
Так, буркнула Катерина, не обертаючись. Тільки не чіпайте, він ще не готовий.
Подруги Олесі Тетяна і Наталя захихикали, сідаючи за стіл. Тетяна з яскраво-рожевою помадою потягнулася до миски з кремом.
Катю, можна спробувати? Обожнюю твій крем!
Краще не треба, Катерина обернулася, намагаючись посміхнутися. Я ще не закінчила.
Та годі тобі, Тетяна зачерпнула ложку крему й облизала її. Боже, як смачно! Олесю, твоя мама геній!
Катерина стиснула губи, але промовчала. Олеся, не помічаючи напруги, балакала з подругами, поки ті їли крем просто з миски. Коли вони пішли, Катерина глянула на порожню миску й відчула, як сльози печуть очі. Вона глибоко вдихнула й почала готувати нову порцію.
—
Ранок дня народження почався з хаосу. Катерина прокинулася о шостій, щоб допекти торт і приготувати салати. До девятої квартира гула: Олеся метушилася з прикрасами, розвішуючи кульки та гірлянди, а її чоловік Іван намагався скласти розкладний стіл у вітальні.
Кать, де в тебе скатертина? гукнув Іван, риючись у шафі.
У спальні, у комоді, відповіла Катерина, нарізаючи огірки. Тільки акуратно, це мамина, стара.
Ага, зрозумів, пробурмотів Іван, і за хвилину почувся тріск. Катерина вибігла з кухні й завмерла: Іван тримав скатертину, розірвану навпіл.
Ой, Кать, виКатерина втупилася в скатертину, розсміялася раптово і вперше за увесь день відчула, що саме це справжній подарунок: змогу сміятися над хаосом і зрозуміти, що родина, навіть коли вона бісить, це те єдине, що варте святкування.
