— Мамо, я вже доросла. Хоча б раз можу зробити те, що хочу? — сердито вигукнула Олеся.
Вони сперечалися вже кілька днів після того, як донька оголосила, що хоче з хлопцем поїхати на тиждень до Львова.
— А навчання? Сесія ж не за горами.
— Я ж добре вчусь. Все наздоганю. Ну, будь ласка, мам, — благала Олеся.
— Ти його знаєш лише кілька місяців. А що далі? — У Наталі вже не було сил переконувати доньку.
— Якщо не відпустиш, втечу з дому і не повернуся ніколи! — крикнула Олеся, впала на диван, пригорнула подушку й відвернулася до вікна.
«А раптом справді піде?» — страх прослизнув у серце і переріс у паніку. Донька була сенсом її життя, єдиною рідною людиною. Втратити її — неможливо.
— Мам, ти завжди була правильною — і залишилася сама. Хочеш, щоб я так само? — У голосі Олесі затремтіли сльози.
— Доню, все у тебе буде, не поспішай… — говорила Наталя, розуміючи, що донька закохана і не чує її.
Олеся сховала обличчя в подушку й заплакала.
«Хіба я ворог своїй дитині? Інший час зараз. Все швидко. Може, якби я колись була сміливішою, розібралася б у майбутньому чоловікові, моє життя склалося б інакше». Наталя зітхнула.
— Гаразд. Їдь. Але телефонуй кожного дня. Багато грошей не дам — знаєш, що на ремонт збираю. — Вона здалася, втомлена від суперечок.
Олеся підскочила, кинулася до матері й обняла її.
— Мамочка, дякую! Гроші не потрібні. У Дмитра є. Телефонуватиму часто. Не хвилюйся, усе буде добре! — щебетала вона радісно.
«Як не хвилюватися? Колись і в тебе буде донька — подивимося, як не переживатимеш», — подумала Наталя, але мовчала. Все одно не зрозуміє.
Донька побігла у свою кімнату й вийшла з валізою.
— Ти вже й речі зібрала? Справді втекла б? — здогадка болісно стиснула серце.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Дмитру подзвоню. — Олеся схопила телефон, але не набрала номер, а підійшла до матері.
— Може, й сама кудись поїдеш? До тітки Марії, наприклад. Що ти робитимеш одна вдома? Відпустка ж… — вже миролюбно сказала вона.
— Знайду чим зайнятися. Ти там обережніша. Розумієш, про що я? — буркнула Наталя.
Настрій був такий, що хоча б вити.
— Мам, я ж доросла. Все розумію. — Олеся набрала номер.
Серце стиснулося. З розмови Наталя зрозуміла — донька зараз поїде.
— Ну все, мам, таксі вже чекає внизу. — Олеся з валізою вийшла в коридор. Наталя кинулася за нею.
— Мам, не проводжай. Як сяду у потяг — подзвоню. За тиждень повернуся. — Олеся поцілувала матір у щоку й, не помітивши її сліз, вилетіла з квартири.
«Ось і виросла. Мама більше не потрібна. Навіть провести не дозволила». Наталя кинулася на кухню й виглянула у вікно. У дворі стояло жовте таксі, біля якого хлопець нетерпляче крокував. «Нічого, схожий на нормального. Може, справді все буде добре? Усе одно від усього не захистиш».
Наталя сумно провела таксі поглядом, пішла у кімнату й сіла на диван, де ще хвилину тому сиділа донька. Очі заповнилися сльозами. «Ось я й сама. Тихо, пусто. З біса зійду тут. Треба звикати. Розлучатися з дорослою дитиною — доля всіх матерів».
Так вона сиділа довго, нічого не могла робити. «А може, й справді кудись махнути? Наприклад, до Одеси. Відпустка ж. Там уже, звісно, не літо, але тепліше, ніж тут». Вона пішла у кімнату доньки, ввімкнула комп’ютер і почала шукати квитки.
Дешевий рейс знайшовся на завтра вранці. Наталя не довго думала — купила квиток у Одесу та назад через п’ять днів. Набридло на всьому економити. Сидіти й чекати дзвінків від доньки? Тиждень здасться вічністю.
Вона почала збиратися. Клопотами відволіклася від тривоги. Олеся подзвонила ввечері й на одному диханні випалила, що на вокзалі, чекають потяга, все добре… — почувся щасливий сміх, і вона відключилася.
Після всього Наталя не могла заснути. «Нічого, в літаку посплю», — вирішила вона. Викликала таксі, вдягла пальто й поїхала до аеропорту.
Ранком аеропорт гув, як розбурханий вулик. Люди спішили, прощалися, дзвонили.
Вона пройшла повз пару, що стояла посеред залу в обіймах. Дівчина з заплаканим обличчям дивилася на хлопця й шепотіла:
— Ти повернешся? Обіцяєш? Я люблю тебе… — Вона схлипнула й притулилася до нього.
Він щось казав, цілуючи її волосся. Наталя відвернулася. Їхнє прощання було занадто особистим.
Вона зареєструвалася на рейс і сіла чекати. Знову згадала доньку. Наївні дівчата, поспішають, кидаються в кохання, як у прірву. Скільки ще буде розставань, сліз, розчарувань…
У Наталі теж було таке кохання. І деНа порозі стояв Юрко з квітами, і Наталя зрозуміла, що її нове життя починається саме зараз.
