Коли я виходила заміж за Михайла, то навіть не уявляла як складеться наше сімейне життя. У нас народилося четверо дітей з різницею у віці по два роки. Було важко, я увесь час була з дітьми, Михайло на роботі. Коли він приходив додому, мені хотілося, щоб він хоча б на 5 хвилин посидів з дітьми, але він жалівся, що втомився на роботі, вечеряв та лягав спати.
Через декілька тижнів чоловік зібрав свої речі, сказав, що він більше так не може, та пішов. Михайло не витримав відповідальності, а у мене просто не було іншого виходу, як піклуватися про чотирьох дітей. Наймолодшому сину тоді було 5 років. Найстарша донька Надія тоді підійшла до мене та сказала, що ми впораємося. Не знаю, що я б робила без її підтримки. Сусіди теж допомагали. Діти старалися слухатися.
Я працювала на двох роботах та ми якось виживали.
Не знаю, як мені це вдалося, але я виховала дітей хорошими людьми. Зараз вони вже мають власні сім’ї, допомагають мені грошима, харчами та провідують мене з внучатами. А зовсім нещодавно наче побита собака повернувся Михайло. Доля його добряче покарала та він не знайшов нічого кращого як прийти додому.
Діти були не в захваті від того, що він повернувся, але я попросила не ображати його. Як би не було він їх батько. Михайло знав, що діти мені допомагають та надіявся, що вони допомагатимуть і йому. Надія сказала, що максимум на що він може розраховувати це те, що вони влаштують його в будинок для літніх людей. На більше хай навіть не розраховує. Колишньому чоловіку нічого не залишалося як погодитись. Це вже краще, ніж залишитися на вулиці.
