Так склалось, що моє спілкування з мамою обмежились до мінімуму, оскільки живемо ми в інших кінцях міста. Коли я пропонувала її переїхати до нас, щоб ми могли її допомагати, а вона нам, то вона поставила переді мною умову, на яку я ніяк не могла погодитися. Вона хотіла, щоб я забрала всіх її котів (шістьох) разом з нею. Ми живемо на 8 поверсі багатоповерхівки у трикімнатній квартирі, тому забрати абсолютно всіх ми не могли. Й вона залишилась жити з ними у себе вдома.
До певного моменту я допомагала її грошима, бо боялась, що її маленької пенсії не вистачатиме на все необхідне, а прослідкувати за тим, що вона їсть і чи п’є ліки я не могла. А згодом я побачила, що всі гроші, які я її даю, вона витрачає на корм для вуличних тварин. Тоді я прийняла рішення, що раз на тиждень ходитиму самостійно у магазин та купуватиму все потрібне.
Я ледь не спопелилась з сорому, коли мій чоловік помітив маму у метро з простягнутою рукою. Я й не знала, як це пояснити, адже він був повідомлений, що я виділяю гроші зі спільного бюджету для того, щоб купити її продуктів, а тут така картина… Вперше за 15 років спільного шлюбу я відчула перед чоловіком справжній сором.

Коли ми почали з нею говорити, то вона нам і пояснила, що збирає для годування та лікування вуличних тварин, бо з пенсії у неї нічого не залишається.
Я пишаюсь своєю мамою, що вона так турбується про тварин, які залишилися без домівки, але чому вона не подумала про мою репутацію? Якби її впізнали наші друзі чи родичі, то від тих пліток у мене б волосся посивіло! Ми хоч і заробляємо непогано, та годувати всіх вуличних тварин у нас теж не вистачить грошей…
З мамою ми все-таки домовилися, що щомісяця виділятимемо її з бюджету 500 гривень на допомогу вуличним тваринам, а вона зі свого боку не повинна мерзнути на вулиці з простягнутою рукою.
Я знаю, що цього буде мало її, тому боюсь, що знову впізнаю у черговому жебракові свою маму. Не можу й досі повірити, що її доброта та благодійність привела її у таке становище….