Я працював у лікарні анестезіологом. З Мариною познайомився випадково. Дівчина кожного місяця приходила до нас на перевірку, здавала аналізи. У неї була серцева недостатність. Уже два роки вона стояла в черзі на пересадку. Схоже того дня, коли ми зустрілися я вперше відчув, як забилося моє. Закохався по вуха й почав залицятися.
Марина робила все можливе, щоб відігнати мене від себе. Та я хлопець настирливий й таки вмовив її на побачення. Наша зустріч минула казково, просто як сцена з якогось романтичного фільму. Ту ніч ми провели разом, а на ранок дівчина знову зникла. Я не хвилювався, бо розумів, що тепер вона належатиме лише мені.
У лікарні зберігалися дані на кожного пацієнта. Звісно, я порушив усі правила, але знайшов домашню адресу своєї «Попелюшки». Коли дівчина побачила мене на порозі, спершу розгубилася, але потім все ж зраділа й дозволила зайти. Я, не гаючи ні хвилини, одразу став на одне коліно й запропонував їй вийти за мене заміж.
-Ти божевільний! – усміхаючись сказала Марина.
-Божевільним мене робить безмірна любов до тебе! – відповів я.
Вона погодилася, але за умови, що коли її не стане я продовжу жити. Я не звернув особливої уваги на ці слова, адже вірив, що скоро знайдеться донор й ми проведемо операцію.
Через місяць Марина повідомила про свою вагітність. Ми обоє були безмірно щасливі. Самі небеса благословляли наш шлюб цим дитям. Марина не доносила дитяти. На сьомому місяці у неї розпочалися перейми. У нас народилася здорова дівчинка, але серце моєї коханої не витримало. Вона залишила мене, але не самого.
Тепер на мене кожного дня дивиться її маленька копія. Дочку я назвав Надією й тепер виконую обіцянку дану дружині – продовжую жити заради нашої донечки.
