Все своє життя я прожила в селі в якому виросла. Після закінчення місцевого коледжу я вирішила не вступати до вищого навчального закладу, батькам потрібна була допомога, тому поїхати та покинути їх в мене не було змоги. В батьків я одна, тому надіялись вони лише на мене. Коли мені було вже за тридцять я одружилася і народила двійню. Чоловік також був з мого села, ми були знайомі з дитинства. Але життя в нас не склалося, тому після двох років спільного життя ми розлучилися. Дітей я виховувала одна. Чоловік поїхав за кордон, а про дітей навіть не згадував. Добре, що хоча б аліменти сплачував.
В селі роботи практично немає, зарплати низькі. Все життя я пропрацювала продавчинею в магазині. Отримувала копійки. Батьки ще коли були живі, тримали худобу та город. Я допомагала для них, тому додатково якась копійка ще була. А коли їх не стало, я не могла все подолати сама. Тому прийшлося худобу продати, а город – лише маленьку частину садити. А діти росли, хотілося дати для них краще майбутнє. Тому останнім часом, я все частіше думаю про те, що потрібно їхати у велике місто, та шукати кращого життя. Я розумію, що я вже не молода, і самій одній та ще й з двома дітьми, буде важко. Але мені так хотілося влаштувати для дітей краще майбутнє. Щоб вони мали набагато більше, ніж я.
Коли я поділилася своєю ідеєю з рідними та близькими людьми, я була дуже здивована тим, що мене геть не підтримали, а на оборот почали відмовляти від цієї ідеї. Аргументуючи це тим, що я вже не молода, що таких як я у великих містах багато. Хто мене там чекає? Все потрібно починати з нуля, шукати та орендувати житло з двома дітками на руках. Влаштувати їх до школи, знайти для себе кінець кінців роботу. При тому, нормальну роботу, яка буде гарно оплачуватися. Адже мені потрібно буде оплачувати житло, комунальні, дітей навчання і так далі.
Я це все розуміла, але не могла відкараскатися від цієї ідеї. Адже мені майже сорок, а життя нормального я так і не бачила. І мені не хочеться, щоб мої діти повторювали долю матері, щоб в них все склалося набагато краще.
Після тієї розмови, я вже не ділюся своїм думками з близькими. Адже, вони не зовсім розуміють мене. Я матір одиначка, яка бажає для своїх дітей кращого життя, ніж те, яке було в мене.
